* * *

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І темних, як траншеї, лісових просік,
І десь в імлі пискливо-неугавний
Голодний яструба пантруючого крик...

І раптом згадується – сорок п’ятий:
Така ж весна й подібний майже ліс
І на димах пожеж, немов намет нап’ятий,
Чужого неба вилинялий скіс.

Хирлявий ґрунт і кволе дрібнолісся,
Піщані неутоптані стежки,
А на розвилинах дерев переплелися
Шурхливі з алюмінію стрічки,

Що ніби пасмами зміїних звивів
З гілок звисають на низький підріст,
Відлякуючи полохливих вивільг
Від їх торішніх рідних гнізд...

Близький кінець війни. Юнак безвусий
З чужим безлюддям сам на сам.
Кого гукну? До кого обізвуся?
Кому довірюся? Деревам і стежкам?

Ні відгуку, ні гуку – тільки тіні
Й протирадарна заполоч густа...
А я стою у тихім шерехтінні
Самотніший за птаха без гнізда.

вгору