         
 ІВАНОВІ ФРАНКОВІ   
     
 Відповідь на його Посланїе   
     
 La poesie n'a pas la verite pour   
 objet, elle n'a qu'elle-meme.   
 Charles Baudelaire  [1]     
     
 Hi, мій учителю і друже,   
 Про мене все це не байдуже.   
 Життя з його скаженим шалом,   
 З погонею за ідеалом,   
 З його стражданням і болінням   
 І невгамованим сумлінням,   
 Життя — се дві противні сили,   
 Що між собою в бій вступили.   
 Одна з них — велетень-гнобитель,   
 А друга — геній-визволитель;   
 Його двосічна гостра криця   
 Влучна, як з неба блискавиця;   
     
 Але і велетень могучий   
 В руці тримає меч блискучий?   
 Страшні, тяжкі його удари,   
 А ще страшніш таємні чари...   
 Як маю я його цуратись   
 Чи від ударів ухилятись?   
 О, ні! Я, взявши в руки зброю,   
 Іду за генієм до бою.   
 Рубаюсь з ворогом, співаю,   
 В піснях до бою закликаю   
 Всіх тих, що мляві, чи недужі,   
 Чи під укриттям сплять байдужі.   
 І знаю я, що замість плати   
 Мене чекають кари, страти...   
 Та чи ж грізний удар обуха   
 Там, де буяє творчість духа?   
 Одна хвилина раювання   
 Там відкупляє всі страждання.   
 Бо то чуття свобідні, щирі   
 Бринять у святобливій лірі.   
 І прикро, як ураз зі мною   
 Стають, немовби теж до бою,   
 А справді для пихи своєї   
 З порожнім серцем фарисеї     
 І паперовими мечами   
 Вимахують над головами.   
 Хто кликав їх? Чого їм треба?   
 Чи хробакам потрібно неба?   
 Нехай ідуть всі ті нездари   
 На торговиці та базариї   
 Нікчемний крам, дрібні вигоди —   
 От їх найвищії клейнодиі   
 Але коли повсякчас битись,   
 То серце може озлобитись.   
 Охляти може, зачерствіти,   
 Зав'януть, як без сонця квіти.   
 Душа бажає скинуть пута,   
 Що в їх здавен вона закута,   
 Бажає ширшого простору —   
 Схопитись і злетіти вгору,   
 Життя брудне, життя нікчемне   
 Забути і пізнать надземне.   
 Все неосяжне — охопити,   
 Незрозуміле — зрозуміти!   
 О, друже мій, то не дурниці.—   
 Всі ті щасливі небулиці   
 Про райських гурій, про нірвану,   
 Про землю ту обітовану.   
 Вони тягар життя скидають   
 І душу раєм надихають.   
 Чи все ж те розумом збагнути,   
 Що дасться серцеві відчути?   
 І чи можливо без утрати   
 Свобідний творчий дух скувати?   
 І хто Поезію — царицю   
 Посміє кинуть у в'язницю?   
 Хто вкаже шлях їй чи напрямок,   
 Коли вона не зносить рамок?   
 В ній в с і краси кольори сяють,   
 В ній в с і чуття і змисли грають!..   
 До мене як горожанина   
 Ставляй вимоги — я людина.   
 А як поет — без перепони   
 Я стежу творчості закони;   
 З них повстають мої ідеї —   
 Н  айкращий скарб душі моєї.   
 Творю я їх не для шаноби;   
 Не руш, коли не до вподоби.   
 І ще скажу, мій славний друже,   
 Я не беру життя байдуже.   
 Високих дум святі скрижалі,   
 Всі наші радощі і жалі,   
 Всі ті боління і надії   
 І чарівливі гарні мрії,     —   
 Все, що від тебе в серце впало,   
 Не загубилось, не пропало...   
 Моя девіза: йти за віком   
 І бути цілим чоловіком!   
     
 Харків, 1902 р.     
  
  [1]   Предметом поез  ії   є тільки вона сама, а не дійсність. Шарль Бодлер (франц.). 
