         
 ЗОЛОТА ДІЖА   
 Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.   
 Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:   
 — А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).   
 Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.   
 Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.   
 А далі:   
 — Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.   
 Прибіжиш.   
 — Яку?   
 — А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.   
 Одгадую і так і сяк — не виходить.   
 — Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.   
 Глянеш.   
 — Ну, що ти побачив там?   
 — Хмари, а більш нічого.   
 — Подивись краще, може, то й не хмари.   
 Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.   
 Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.   
 Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.   
 А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.   
 — Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться!—тільки й чути раз по раз з колодок.   
 — Та й чого це вони дуріють так сьогодні?   
 Далі до діда:   
 — Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.   
 — Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.   
 А нам ще веселіше од того.   
 На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.   
 — Андрійку, гов! — гукає дід.   
 — Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.   
 — Скачи сюди, покажу диво!   
 — Дурите! (Ми з дідом товаришували).   
 — Далебі, ні.   
 Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:   
 — Ви, діду, кликали мене?   
 — Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.   
 Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:   
 — Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?   
 Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.   
 Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.   
 Тихо стало, як у церкві.   
 А далі вже я догадався та як крикну:   
 — Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:   
 — А ти ж думав і справді діжа?   
 Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...   
 Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:   
 «Серед моря-моря — червона комора».   
 Другий — другу:   
 «Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».   
 Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.   
 А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.   
 Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.   
 Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...   
 Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.   
