         
 Слово, чому ти не твердая криця,    
 Що серед бою так ясно іскриться?    
 Чом ти не гострий, безжалісний меч,    
 Той, що здійма вражі голови з плеч?   
     
 Ти, моя щира, гартована мова,    
 Я тебе видобуть з піхви готова,    
 Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,    
 Вражого ж серця клинком не проб'єш...   
     
 Вигострю, виточу зброю іскристу,    
 Скільки достане снаги мені й хисту,    
 Потім її почеплю при стіні    
 Іншим на втіху, на смуток мені.   
     
 Слово, моя ти єдиная зброє,    
 Ми не повинні загинуть обоє!    
 Може, в руках невідомих братів    
 Станеш ти кращим мечем на катів.   
     
 Брязне клинок об залізо кайданів,    
 Піде луна по твердинях тиранів,    
 Стрінеться з брязкотом інших мечей,    
 З гуком нових, не тюремних речей.   
     
 Месники дужі приймуть мою зброю,    
 Кинуться з нею одважно до бою...    
 Зброє моя, послужи воякам    
 Краще, ніж служиш ти хворим рукам!   
     
 25/ХІ 1896   
   
