         
 ПРО ВЕЛЕТА    
 (Казка)   
     
        Давно, в дитячий любий вік,                
 в далекім ріднім краю    
 я чула казку. Чула раз,    
 а й досі пам'ятаю.   
     
        Мені її розповідав    
 малий сільський хлопчина    
 без тенденційної мети,    
 бо він же був дитина.   
     
        Ні, він розказував її    
 з простотою святою    
 (я, може, помилку роблю,    
 що казку в рими строю).   
     
        Ми з ним сиділи у садку    
 вечірньою порою,    
 в той час, як захід розпалив    
 пожежу за горою.   
     
        Вечірній вітер турбував    
 стареньку нашу грушу,    
 і щось таємне і жаске    
 нам заглядало в душу.   
     
        Усе лякало нас: трава,    
 що тихо майоріла,    
 і гаю дальнього стіна,    
 що в заході горіла.   
     
        Та навіть в груші тій старій    
 ми певності не мали, -    
 хто знав, про що її гілки    
 "на мигах" промовляли?   
     
        А найстрашніші нам були    
 оті ставні тополі,    
 що вшикувалися в ряди, -    
 запевне, з злої волії   
     
        Бо все те, запевняв Лаврін,    
 (так приятель мій звався),    
 зросло на велеті тому,    
 що з богом позмагався.   
     
        Той велет сильний був колись    
 не тілом лиш, а й духом,    
 всі людські пута й кайдани    
 зривав єдиним рухом.   
     
        Його збороти не могла    
 ніяка міць ворожа,    
 поки на нього не прийшла    
 таємна кара божа.   
     
        Чим велет бога прогнівив,    
 того Лаврін не відав.    
 Питала потім я й старих,    
 та жоден не повідав.   
     
        Не встрелив велета господь    
 своїм ясним перуном,    
 а тільки сном його накрив,    
 немов м'якеньким руном.   
     
        Сон, кажуть, божа благодать, -    
 ні, часом кара божа!   
 Спіткала велета у сні    
 пригодонька негожа.   
     
        Ліг велет - думав, на часок,    
 та й спить уже століття,    
 землею заснітився весь    
 і марить про страхіття.   
     
        Бо скористали вороги    
 з його важкої млості,    
 безкарно точать з нього кров    
 і трощать білі кості.   
     
        Вже оснували тіло все    
 залізними дротами,    
 припали до глибоких ран    
 неситими ротами.   
     
        Не раз до серця глибини    
 сягають хижі руки,    
 а велет спить камінним сном,    
 хоч терпить люті муки.   
     
        Часами болісно у сні    
 наморщить густі брови,    
 тоді стинаються й шумлять    
 гаї, ліси, діброви.   
     
        Як дошкулить несвітський біль,    
 він трохи ворухнеться,    
 по тілу корчі пробіжать,    
 уся земля здригнеться.   
     
        Та не бояться вороги,    
 гадають: "Ет, примара!"    
 Але ущухне божий гнів,    
 минеться й божа кара.   
     
        І встане велетень з землі,    
 розправить руки грізні    
 і вмить розірве на собі    
 усі дроти залізні.   
     
        "Все, що налипло на йому,    
 одразу стане руба..." -    
 хлоп'я спинилось. Нам обом    
 волосся стало дуба.   
     
        "Коли ж він встане?" - тремтячи,    
 спитала я хлопчину.    
 "За рік, сто рік чи за безрік,    
 а може, й в сю хвилину".   
     
        Тут раптом вихор налетів,    
 і дерева здригнули.    
 Ми, як сполохані пташки,    
 до хати враз майнули...   
     
        Кохана стороно моя!    
 Далекий рідний краю!    
 Щораз згадаю я тебе,    
 то й казку сю згадаю.   
     
 Єгипет, 5/ІІ 1913   
     
