         
 КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ   
     
 В тридев'ятім славнім царстві,    
 де колись був цар Горох,    
 є тепер на господарстві    
 мудрий пан, вельможний Ох.   
     
 Сам той Ох на корх заввишки,    
 а на сажень борода,    
 знає край і вдовж, і вширшки,    
 і кому яка біда.   
     
 Чи хто правий, чи неправий,    
 чи хто прийде сам, чи вдвох, -       
 всіх приймає пан ласкавий,    
 тільки треба мовить: "Ох!"   
     
 На зеленому горбочку    
 спершу він людей приймав,    
 потім сів у холодочку,    
 звідти голос подавав.   
     
 А як з ранку та й до ранку    
 стали люди обридать,    
 Ох зробив собі землянку,    
 Оха більше не видать.   
     
 Але хто те місце знає,    
 де трухлявий пень і мох,    
 той приходить і волає    
 або й тихо каже: "Ох!"   
     
 Хоч би навіть ненароком    
 теє "ох!" промовив ти,    
 знай, що вилізе те боком, -       
 воріття вже не знайти!   
     
 Бо затягне з головою    
 трясовиця мохова    
 і з душею ще живою    
 під землею похова.   
     
 Під землею ж там - палати,    
 де вольможний Ох сидить,    
 гарні, пишнії кімнати,    
 срібло-злото скрізь ряхтить;   
     
 дорогії самоцвіти,    
 наче зорі, миготять,    
 скрізь заморські дивні квіти,    
 по клітках пташки сидять;   
     
 золотії грають рибки    
 в кришталевих скриньочках;   
 і ведмеді ходять дибки    
 в рукавичках, жупанках.   
     
 Враз тебе там обморочать    
 блиск і пахощі міцні,    
 попугаї заторочать    
 приказки якісь дивні.   
     
 І безглузді очі втупить    
 в тебе рибка, мов чига...    
 Тут ведмедів гурт обступить,    
 кожен лапу простяга, -    
     
 той бере тебе за руку,    
 той торкає за плече;   
 боронь боже ворухнутись! -    
 кров одразу потече.   
     
 Бо крізь білі рукавички    
 враз проб'ються пазурі    
 гачкуваті, мов гаплички, -       
 так і вп'ються, мов щурі.   
     
 Тож, коли вже раз попався, -       
 наче в пастку бідна миш, -       
 то сиди, мов прикувався,    
 не рушай, мовчи та диші   
     
 Вийде Ох: "Вітай в гостині!    
 Чи волієш нам служить?    
 Чи волієш, може, нині    
 головою наложить?"   
     
 Скажеш: "Я служить не згоден", -    
 зараз цок тебе в лобок,    
 якщо ти носить не годен    
 рукавички й жупанок.   
     
 Стань на службу - подарують    
 рукавички й жупанець,    
 привітають, пошанують, -       
 тільки ж там тобі й кінець!   
     
 Вічно будеш пробувати    
 у підземному дворі,    
 більш тобі вже не видати    
 ані сонця, ні зорі.   
     
 Де торкнешся - всюди брами    
 під замком та під ключем...    
 Десь далеко хтось часами    
 озивається плачем.   
     
 Спів на плач відповідає,    
 плач на спів, так без кінця...    
 Кажуть, бранка там ридає,    
 жде юнака-молодця;   
     
 коло неї там жар-птиця    
 співом душу потіша,    
 та сумна міцна темниця,    
 смутна в дівчини душа.   
     
 Якби хтів їй волю дати    
 хто з хоробрих юнаків,    
 мусить перше розрубати    
 сімдесят ще й сім замків...   
     
 Вже вам казка обридає?    
 Що ж! хто має кладенець,    
 хай замки ті розрубає, -       
 буде казочці кінець!   
     
 [7.ІІІ 1906]   
   
