         
Я УТВЕРЖДАЮСЬ
     
 Я єсть народ, якого Правди сила   
 ніким звойована ще не була.   
 Яка біда мене, яка чума косила! —   
 а сила знову розцвіла.   
     
 Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.   
 Щоб жить — я всі кайдани розірву.   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 Тевтоніє! Мене ти пожирала,   
 як вішала моїх дочок, синів   
 і як залізо, хліб та вугіль крала...   
 О, як твій дух осатанів!   
     
 Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —   
 та, подавившись, падаєш в тріву...   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 Я єсть народ, якого Правди сила   
 ніким звойована ще не була.   
 Яка біда мене, яка чума косила! —   
 а сила знову розцвіла.   
     
 Сини мої, червоні українці,   
 я буду вас за подвиг прославлять,—   
 ідіть батькам на допомогу й жінці,   
 дітей спішіте визволять!   
     
 Па українських нивах, на російських,   
 па білоруських — я прошу, молю! —   
 вбивайте ворогів, злодюг злодійських,   
 вбивайте без жалю!   
     
 Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,   
 гляджу їх, мов пшеницю ярову.   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 Із ран — нове життя заколоситься,   
 що з нього світ весь буде подивлять,   
 яка земля! яко зерно! росиця! —   
 Ну як же не сіять?   
     
 І я сіяю, крильми розгортаюсь,   
 своїх орлів скликаю, кличу, зву...   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 Ще буде: неба чистої блакиті,   
 добробут в нас підніметься, як ртуть,   
 заблискотять косарки в житі,   
 заводи загудуть...   
     
 І я життям багатим розсвітаюсь,   
 пущу над сонцем хмарку, як брову...   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 Я єсть народ, якого Правди сила   
 ніким звойована ще не була.   
 Яка біда мене, яка чума косила! —   
 а сила знову розцвіла.   
     
 Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!   
 Тобі ж кладу я дошку гробову.   
 Я стверджуюсь, я утверждаюсь,   
 бо я живу.   
     
 1943 р. 16 вересня.   
 Кремлівська лікарня.   
     
