         
 ПОХОРОН ДРУГА   
     
 Вже сумно вечір колір свій міняв   
 з багряного на сизо-фіалковий.   
 Я синій сніг од хати відкидав   
 і зупинився... Синій, оркестровий   
 долинув плач до мене. Плакав він,   
 аж захлинався на сухім морозі:   
 то припадав зеленим до ялин,   
 що зверху червоніли при дорозі,   
 то глухо десь одлунював в саду.   
 І від луни в повітрі оддавало,   
 немов, на тон не строючись в ладу,   
 там тисячі оркестрів разом грало,   
 мішаючи мотиви...   
     
 Усе     міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з      
 туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі      
 сирій всього себе передає.   
     
 Над ким ті сурми плакали?   
 Чого тарілки дзвякали?   
 І барабан як в груди бив —   
 хто вік свій одробив?   
     
 ...Потуав багряний колір.    
 Водяно-зелена   
 світилась хмара. Мутно світ стояв —   
 немов він був просвічений з рентгена...   
 І я зірвався і побіг! Такий,   
 такий же вечір був тому й два роки,   
 як з другом я прощався. Кінь баский   
 подаленів тоді і зник... І строки   
 минули — вдарила війна. І друг   
 подав про себе вістку: вся ж країна   
 гордилась ним, який, немов той плуг,   
 в'оравсь у ворога! І кров зміїна   
 круг нього по коліна піднялась...   
 Та друг мій, Ярослав, ще й після того   
 не раз був на устах усіх. Велась   
 жорстока боротьба за Харків. Строго   
 його оточували наші. Все ж   
 нерівні були сили, й Ярославу   
 прийшлося битись в загравах пожеж   
 всю ніч проти восьми. Ще більшу славу   
 він заслужив собі, як врятував   
 людей, що їх збирались саме вішать   
 фашисти. З військом він одвоював   
 село, та й сам погинув... Злішать, злішать   
 мене ця смерть навчає! Вранці я   
 по радіо про тебе, о мій друже,   
 почув — і враз в очах моїх твоя   
 труна заколихалась... Дуже, дуже   
 хотів би я тебе — хоча б в труні,   
 хоч мертвого побачить!   
     
 Усе міняється, оновлюється, рветься...   
 ...І хитався   
 передо мною катафалк, як в сні.   
 Процесію догнавши, я вглядався   
 у гроб закритий, хоч і добре знав,   
 що Ярослав не тут: його ховають   
 без мене... там... на фронті! Й заридав   
 оркестр ізнов.   
 Усе міняється, оновлюється, рветься,   
 усе в нові на світі форми переходить.   
 І дивно! Сурми грають,   
 військові йдуть в процесії, а я   
 (ніяк подвоєності не позбавлюсь!)   
 дивлюсь, як бурякова течія   
 зника на заході... І не цікавлюсь —   
 Над ким ці сурми плакали?   
 Чого тарілки дзвякали?   
 І барабан як в груди бив —   
 хто вік свій одробив?   
     
 Та хто ж — хіба потрібно тут питать?   
 В труні цій воїн — значить, той, хто волю,   
 країни волю боронив! Світать   
 від нас же стало на весь світ. По полю    
 такого розцвіло було квіток —   
 братерства й дружби... вже зоря слов'янства   
 й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк   
 знялось виття фашистського поганства.   
 Шарпнуло кігтями — і без остач   
 усіх нас зачепило... Сумно грають   
 в оркестрі,— а мені здається: плач   
 це з України... Сурми хай ридають!   
 Хай розговорять горе удови   
 і матері, що йдуть за гробом, тужать   
 і плачуть — руки простягають... Ви!   
 трикляті гітлерівці! Не подужать   
 все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж   
 ви мучите народ безвинний? Може,   
 од нас ви вищі? благородніш? Лож!   
 Собаці благородство не поможе,—   
 тим більше вовку.   
 ...Мов на лапах вовк —   
 на заході ощирилася туча.   
 Упали сумерки. Оркестр замовк,   
 і стало тихо... Рота Всевобуча   
 назустріч нам пройшла. Повезли он   
 білизну в госпіталь на санях. Діти   
 з собакою пробігли. В хриплий тон   
 завод загув і стих. Взяло темніти.   
 І місто на очах мінилось. Сніг   
 на вулиці одсвічував фосфором.   
 Від ліхтаря процесії все біг   
 вперед промінчик... Сум мене наліг —   
 і реквієм душа співала хором.   
 Усе міняється, оновлюється, рветься,   
 у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,   
 замулюється мулом, порохом береться,   
 землі сирій всього себе передає.   
     
 Усе в нові на світі форми переходить,   
 перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю.   
 Із краю в край людина світ весь перебродить,   
 щоб цілу вічність знов одлежувать свою.   
     
 І кожен день, і кожную ясну годину   
 розторгується й закривається земля.   
 І перемелює    вона в зубах людину,   
 як випадковая із хаосу змія.   
     
 Та ні, життя тримає строгу послідовність,   
 і що здається хаосом — є тонкий лад.   
 В історію поглянь: до боротьби готовність   
 одсвічує тобі од всіх її свічад.   
     
 Готовність стать на битву за свою свободу   
 народам гнобленим й безправному рабу.   
 В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,   
 щоб перебрести через правди боротьбу.   
     
 И сама земля — не є змія, а рідна мати,   
 яка тебе всякчас і носить, і глядить...   
 Законів боротьби нікому не зламати,   
 закони материнства не перемінить.   
     
 І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,   
 говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь!   
 П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!   
 Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не   
 подадуть!   
     
 І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,   
 який, як сам не раб, прокинеться ж до   
 боротьби.   
 Усе міняється, оновлюється, рветься,   
 до світлої іде народолюбної доби.   
     
 Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться.   
 Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.   
 Усе міняється, виліплюється, мнеться,   
 мов глина творчая у скульптора в руках.   
     
 А скульптор — сам народ, який стоїть,   
 не гнеться,   
 хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить.   
 Усе підводиться, встає, росте й сміється,   
 і мертвому тобі — живих нас не убить.   
     
 ...Оркестр заграв. В заулочок якийсь   
 процесія вся наша повернула —   
 і блиснули огні заводу... Ввись   
 зробилось якось вище: світлі дула   
 прожекторів урізались аж ген   
 у вишину — й пересуватись стали...   
     
              Обапол, наче китиці знамен,   
 з засніжених ялин униз звисали   
 обривки глиці...   
 Усе       міняється, оновлюється, рветься,   
 у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,   
 замулюється мулом, порохом береться,   
 а потім знов зеленим з-під землі встає.   
   А! Та ось уже   
   й кладовище. Спинили коней. Ніжно   
 взяли труну на руки. (Мов драже —   
 посипалась крупа з дерев і сніжно   
 скотилася із віка). Взяв і я   
 труну піддержувать плечем. Несли ми,   
 а нас все обганяли (бо ж життя   
 спішило) — хто з вірьовками важкими,   
 хто з заступом. І кожен угрузав   
 в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою   
 дійшли ми якось між хрестами. Брав   
 мороз на ніч. Ми з ношею святою   
 добралися до ями й, знявши з плеч   
 труну, поставили її на глину,   
 що од країв була.   
     
 — Червоний меч! —   
 тут виступив промовець,— всю країну   
 боронить од фашиста! (Ближній гай   
 враз зашумів. Упала з криком жінка:   
 — Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!   
 О, що зробила вам моя дитинка?   
 ...І друга вслід зайшлась — та не плачем,   
 а реготом ридання: — Ой проснися,   
 Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! —   
 промовець знов,— повинна одсіктися   
 тевтона голова! На бій стає   
 вся наша техніка, живії сили.   
 Нам партизан он руку подає   
 із Югославії! Вже задзвонили   
 повстанці на розбір свячених тих   
 ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття   
 кипить!.. Народу гнів ніяк не стих   
 і в Чехії! Там розлетівся в шмаття   
 вже не один тиран... Братове! Жить   
 в віках той житиме, хто Батьківщину   
 обороняв!—   
 Промовець стих на мить,   
 на гроб вказав і мовив: — За Вкраїну   
 замучено Степана... що й не взнать.   
 І от — привезено його додому.   
 (При цих словах знов почали ридать   
 дружина й мати. В мороці нічному   
 стояли ми як тіні. Мовчазний   
 мороз нам душу пропікав!) — Герої   
 не знають страху! Подвиг їх ясний   
 нас заклика: На ворога! До зброї!   
     
 ...Тут гримнув залп. Зчинилося таке,   
 мов буря всіх крилом своїм торкнула.   
 І плач, і крик, і стогін!.. І важке   
 щось попливло у землю... І ковтнула   
 його могила. Й сипать почали   
 на нього груддя. И глухо стугоніла   
 труна. І крики змішані були   
 з риданнями оркестру. Лиш ясніла   
 у небі зірка...   
     
 А сурми сумно плакали.   
 Тарілки дзвінко дзвякали.   
 І барабан як в груди бив:   
 ти славно вік свій одробив.   
     
 ...Й виплакався ж я!   
 Не знаю: як і з ким я повертався.   
 Фосфором блискотіла вся земля...   
 І реквієм в душі моїй співався:   
     
 Усе міняється, оновлюється, рветься,   
 у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,   
 замулюється мулом, порохом береться,   
 а потім знов зеленим з-під землі встає.   
     
 І як вернувсь додому я: в дворі   
 в снігу стирчала ще моя лопата.   
 І прегірка   
 була темнотна тиша. Лиш вгорі   
 зеленкувата   
 блищала зірка...   
 Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,   
 як заступом своїм в тісну могилу   
 всіх звірів закопаємо! Ось-ось   
 їх перекинем силу...   
     
 Усе підводиться, встає, росте й сміється.   
     
 Ми битись будемо, бо ми живі!   
 І мститись ворогу не перестанем!   
 Аж поки на фашистській голові   
 ногою ми не станем.   
     
     Хоча і тяжко нам,   
     хоча й болючі жертви —   
     ми не дамо себе врагам   
     пожерти!   
     
 Я ні до кого в хаті не озвавсь:   
 на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.   
 ...І катафалк ув очах колихавсь,—   
 і було чути —   
     
 Усе підводиться, встає, росте й сміється.   
     
   І було чути —   
     
 Усе в нові на світі форми переходить.   
 і мертвому тобі — живих нас не убить.   
     
 І наче вже Степан устав і ходить,   
 і Ярослав із ним. Весна! Блакить!   
 У поле трактори ідуть. І в'ється   
 співучий жайворон. І молоде   
 із-за гори на конях покоління   
 летить сюди. І той, хто їх веде,   
 говорить: — Вашого уміння   
 од вас ми позичаємо тепер —   
 бороти ворога! Стражданням, горем   
 болів народ. Але народ не вмер —   
 фашистів ми поборемо, поборем!—   
 І наче всі, напившися води,   
 що винесла їм мати Ярослава   
 й Степана мати, знов свої ряди   
 зімкнули й полетіли в бій. І слава   
 їх супроводила — вгорі, вгорі   
 аеропланами...   
     
 Та тут зненацька   
 збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі,   
 в тонкії стіни стукала хижацька   
 рука сухого сніговія. Сніг   
 по шибці шарудів... О що це? Де я?   
 І раптом все згадав. І вже не міг   
 склепити вій. Могутняя ідея   
 свободи й справедливості життя   
 мене піднесла, як в руках дитя,—   
 і стало видно все, мов на долоні.   
 Ще будем жити ми — і ти і я!   
 Ще пов'ємось як плющ по тій колоні.   
 Міста ще відбудуєм, ще сади   
 посадимо, піднімем особовість.   
 Так згинь же, дух фашистської орди!   
 Ізгинь і не плямуй людини совість!   
     
 Чого ти став, проклятий, на путі?   
 До чого сатанинськая арена   
 знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті!   
 Ти ж мертвий!   
 І моторошно в темноті,   
 буран завив, як та сирена...   
 Послухавши хвилину, знов я ліг.   
 І так схотілось до Дніпра-Славути!   
 Зашарудів по шибці сніг...   
 І було чути —   
 як сурми там десь плакали,   
 тарілки тихо дзвякали,   
 і барабан все глухо бив:   
 — Ти славно —   
 вік —   
 одробив...   
     
 1942   
     
