         
 П. Тичина   
     
 БІЛЯ ОЗЕРА У ЛІСІ   
     
 Темний ліс, стежина біла:   
 чудно так, немовби сниться...   
 — Причаїлась то лисиця?   
 — Ні, гілляка поруділа:   
 хтось її зламав і кинув.   
 — За яку ж таку провину?   
 Я мовчу — і ти мовчиш.   
 День стає все гарячіш.   
 Залишились батько й мати   
 на узліссі на траві,—   
 нам обід приготувати.   
 ...Що це в тебе на брові?   
 Глиця? Дай зніму руками.   
 Ну, та стій же... дереза!   
 Глянь он: на сосні над нами   
 білка шишку обгриза...   
 Та маленька Наталюка   
 раптом крикнула: — Гадюка!   
 — Ні,— кажу,— звичайний вуж,   
 сам тікав він чимдуж.   
 Де його, питаєш, хата,   
 і чого ушивсь прожогом? —   
 Ой дівчаточко-небого,   
 ти — широкі оченята!.   
 Ти до всього ж бо цікава,   
 квітонько ласкава.   
 Шум кругом, немов хто бродить...   
 Грушка стежку загородить,   
 вільха руку подає —   
 і не знаєш, де тиіє...   
 Гриб найшла ось Наталюся.   
 Дай сюди — я подивлюся!   
 Від такого — тільки мор.   
 Кинь його, це мухомор.   
 Зараз на гриби ще бідно:   
 без дощів же їх не видно,   
 підем іншої доби   
 по опеньки й по гриби.   
 Ось пеньочки, трухлі, прілі;   
 три берізки білі-білі,   
 всі у фартушках, в наряді,   
 аж тремтять — такі нам раді...   
 Папороть тебе забавить:   
 гостре листя розпушавить,   
 руку враз твою шершавить,   
 кличе все: — Жу-жу, жу-жу,   
 підійди — щось іскажу!   
 — Ні, ти краще нас зірви! —   
 збоку чулось од трави.   
 Оглянулись: там, де тіні,   
 лісові дзвіночки сині...   
 Тут Наталя танцювать:   
 — Осьде три... чотири, п'ять!   
 Рву для мами, рву для тата,—   
 чуєте, як дзвонять дзвінко? —   
 Ой русявенька дитинко,   
 ти — широкі оченята!   
 Павутиння між дерев;   
 думає на нім павук...   
 Чути десь і грюк, і рев.   
 То лісник рубає дрова,   
 мукає в дворі корова...   
 А з сосни пташина: чирк!   
 Гляне вниз — і нічичирк...   
 Ти це, дятлоньку рябенький,   
 на голівці червоненький?   
 Цілий день ото клопочеш —   
 їстоньки, голодний, хочеш?   
 Сонце в листі прозира,—   
 лискотить сосни кора...   
 Ми з тобою ідемо.   
 Стежка в — то знову щезне.   
 Озеро — немов трюмо,   
 та таке ж бо величезне,—   
 тихо в берегах лежить.   
 Пташка писне: хочу жить!   
 Крильцем об трюмо черкає,   
 вмент знімається й зникає...   
 Ліс шумить та все гуде —   
 голова кругом іде...   
 Враз шепоче Наталюся:   
 — Я ж боюся, я боюся,—   
 зуби скалить он ведмідь...   
 — Ні, виблискує то мідь.   
 — Звідкіля ж узятись міді   
 в стовбурі старого дуба?   
 — Ох, дитинонька ти люба,   
 скільки побувало гиді   
 в наших селах і лісах!..   
 Ми той день запам'ятали   
 в час фашистської навали.   
 Що тут діялось — це ж жах!   
 Вороги прийшли в село,   
 кожен з них — немов той звір,   
 забігають просто в двір.   
 Ой, як страшно то було!   
 В них на касках — наче роги.   
 — Падай,— гелгають,— у ноги!   
 Вся земля ця вже не ваша:   
 люди, й хліб, і коні, й наша.   
 Ви ж віднині в нас раби —   
 що не скажем, те й роби.   
 Нашу мову переймайте,   
 а свою геть забувайте;   
 те, що їсти і що пить,—   
 за кордон до нас везіть!   
 В мене ж думка: треба битись,   
 а не тільки боронитись!   
 Влада нас попереджала:   
 вирвати гадючі жала!   
 Сили збройнії готові   
 в нас були напоготові,   
 проти ворога щоб стати.   
 Ти, Радянськая країно,   
 всіх сипів скликай, як мати,—   
 хай же встануть воєдино   
 росіяни й українці,   
 білоруси й молдавани.   
 Вдарить Армія Радянська —   
 сила знітиться поганська.   
 Ми ж ідем у партизани.   
 Не збороть нам поодинці   
 цих загарбників, заброд,   
 що розпалюють війну...   
 ...Дай на мить передихну.   
 Наталюню, що ти! що ти!   
 в тебе сльози...   
 Наш народ   
 цих заброд змітав аж доти,   
 поки з них не залишилось   
 ні одного палія!   
 З ними в нас давно скінчилось.   
 ...От і розповідь моя.   
 Ні, чекай... іще... згадаю:   
 ми зібрались там, у гаю,—   
 партизани. Нас багато   
 (хто в чім вирвавсь од... собак)   
 і улюблений твій тато —   
 молодий тоді юнак.   
 Чуємо: доби нічної   
 бухають з гармат сюди.   
 Розриваються набої   
 на узліссі... й близ води...   
 І один із тих набоїв   
 в дуб попав...   
 Далекі дні!   
 Рану дуб свою загоїв,   
 а народ — не зразу, ні.   
 Ленін нам вказав дорогу   
 в ті трудні, страшнії дні.   
 Перемогу, перемогу   
 ми одержали в війні!   
 Будемо ж співать з тобою:   
 паш народ за мир стоїть.   
 Проти воєн ми й розбою,   
 ми за те, щоб в дружбі жить.   
 ...Я замовк. А Наталюся   
 повторила: — «Наш народ...»   
 Я ведмедя не боюся,   
 я боюся тих заброд.   
 Все сиділа та журилась.   
 Щось спитать її кортить?   
 То на озеро дивилась,   
 то на дуб, що блискотить...   
 О! вже чути голос тата.   
 Ну ходімо ж, Наталюнь!   
 Ти — широкі оченята,   
 ти — не юнь, а ще під'юнь.   
 Я підвівсь. Вона устала   
 і задумана іде...   
 — «Наш народ...» — все повторяла.   
 ...Ліс шумить кругом, гуде.   
 Лиш берізоньки мережка   
 радо-радісно дрижить...   
 А із лісу біла стежка   
 щезне враз — то знов біжить,   
 уперед біжить, біжить...   
 [1961]   
     
