         
ШКОЛЯР
 Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, —    чи про луку, чи про ліс... Ну й любило це!   
 Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та:   
 — А як ось тут гарно!.. гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки... ну й гарно!   
 Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило...   
 А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку так простягає до його... Таке. А то раз учитель підійшов і питає:   
 — А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осміхається... тут осміхається, а там сльози.   
 — Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болісно:   
 — Ні. — Далі руку до очей та й скривилось.   
 — Чого, що таке? — вчитель йому.   
 — Б...били.   
 — Хто?   
 — Батько.   
 — За віщо?   
 — За... за... — та й не доказало за плачем. Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи, —    снідати пора, він і каже:   
 — Мамо, що їсти?   
 — Що ж? — мати йому. — Он хліб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одігся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов:   
 — Ну що їсти, мамо?   
 — Та я ж не знаю, —    мати йому. Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей... Увіходить батько знадвору, такий сумний.   
 — От лихо, —    каже, —    хліба на денці тільки.    
 Миколка своє:   
 — Та, мамо, що їсти?   
 — Батька питай.    
 Микола:   
 — Он у людей і риба, й олія.   
 Батько так бликнув на його. Він байдуже:   
 — І оладки, —    каже, —    і в школу беруть.    
 Батько:   
 — Що?! — Та як ухопить деркач.   
 — Так тобі ще, —    каже, —    риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.   
 — А, сякі-такі, —    кричить батько, —    їсти!    
 А то ще й зодів... Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далі так боязко:   
 — Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.   
 — Що? — батько.   
 — Мм... дірки скрізь.   
 Батько з рук у його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами:   
 — Гляди, —    каже, —    гляди!   
 Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і, як неживий, диба-диба до полу... став і стоїть, похнюпивсь.   
 — Чого ти? — мати йому.   
 — Та... та, —    губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.   
 — Отакої! Чого ти? Помовчав, далі так тихенько:   
 — Мамо!..   
 — Ну?   
 — У... у мене...   
 — Що у тебе?   
 — У мене, —    повернув п'яту, показує... Глянула мати — підбора нема. Зітхнула й нічого.   
 — Що ж... оце... як... батько побачить?         — плаче, так плаче Миколка.   
 Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі.   
 — Де воно, —    каже, —    в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести.   
 — Хм... там десь... — жінка йому. — Та... те й упослі б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.   
 — Н... не кажіть, —    сичить Миколка, —    не кажіть.   
 — Як же ж, —    мати йому, —    а в школу в чім підеш?   
 — Що таке? — батько до їх.   
 — Підбор у Миколи одпав...   
 — Що? — крикнув.   
 Тут Миколка, як печений, як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп...   
 — Ну, нічого, —    каже, —    хай, —    знайшов конопельок, плете, нічого нікому. Жінка дивилась, дивилась та:   
 — Так, Прокопе, що ж з чобітьми? Мовчить Прокіп.   
 — Пора б... уже ж, —    ті й на латки не годяться. Мовчить.   
 — Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокіп так бликнув на неї:   
 — Хай, його, —    каже, —    калікою зробить!..   
 — Отаке!.. Божевільний!.. Миколка з-під полу:   
 — Мамо, —    сичить, —    цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.   
 Мати йому:   
 — А в школу як?   
 Прокіп так хижо:   
 — А, в школу... грамоти тобі!.. в пани сина!..   
 — А хоч би й у пани?   
 — Щоб і нога в школі!.. щоб і нога не була! — кричить.   
 Миколка:   
 — Як же... я ж не... ненарошне.   
 — Старцюго, —    батько йому, —    панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і нога не була!   
 Аж перекидається та плаче Миколка:   
 — Он... он, —    каже, —    усі... учаться — і Василь, і Павло... гарно як.   
 — Іч, старцюго, рівняється до яких...   
 — А хіба... хіба душа в мене... хужа?   
 — Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!   
 — Божевільний, —    жінка йому, —    нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..   
 — А, ти розумна!   
 — Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак?   
 Прокіп, ніби засоромившись:   
 — Та ти, ти, —    каже, —    домелешся!   
 — Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.   
 — От боже мій, —    каже, —    і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе... Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно-досадно:   
 — Школа... школа — здирство, школа- грабіж... — кинув мотузку, надів шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, —    в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!   
 Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши.   
 А Миколка:   
 — Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-під полу до дверей.   
 — Куди ти? — мати до його.   
 — У школу... хай... як знають...   
 — Обідать же... чоботи ж...   
 — Хай!..   
 Надійшов вечір. Засвітили. Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :   
 — Ось, ось, —    показує чоботи.   
 — Де то ти? — здивувалась мати.   
 — Хе-хе... учитель дали.   
 — Як учитель?   
 — Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", —    плачу. "Цить, —    кажуть, —    у мене зайві є". Виносять. "На", —    кажуть.   
 Мати взяла, так обдивляється.   
 — Спасибі, —    каже, —    дай бог здоров'я йому. Миколка:   
 — Хе... а покажіть і батькові!   
 — А дивись іди. Прокопе, —    каже мати. Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.   
 — Дивись іди, глушмане. Прокіп наче й не знає нічого:   
 — Що там таке?   
 — Сюди йди!   
 — Чого? — почухавсь, підійшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.   
 — Глуха тетеря... не чув мов.   
 — Хе-хе... живем, значить.   
 — Ні, —    жінка йому, —    мерщій наймати побіг...   
 — Балакай, —    Прокіп до неї, —    наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно...   
 — Що таке? — питає Миколка.   
 — Що... бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де... Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волів його, мені до волів треба". Думав я, думав... "Що ж, —    думаю, —    буду бігать отак та усяке буде цупать отак мені... Дай, —    думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованців на рік.   
 А Миколка:   
 — Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На   
 тобі".   
 — Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а він:   
 "Найми", —    каже.   
 — Боже мій, —    мати до Миколки, —    отакий хлопець та в найми... нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!.. учись ото!   
 Прокіп:   
 — А вчись... звісно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?   
 — Оцю вивчив, і цю, а цю... ось поки, —    показує пальцем йому Миколка.   
 — Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?   
 — Хм-хм... то "О".   
 — "О! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така?   
 — То "Г".   
 — Ач яке!.. А картинки є тут?   
 — А є... ось, —    знайшов йому.   
 — Ач як!.. А то ж що за копиці такі?   
 — То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?   
 — Бо' йо'зна... як можна сили божі знати?   
 — А я знаю!.. з води... парою йде вгору.   
 — Ач який... хм-хм... і он про що зна!   
 — Я ще й про блискавку й про грім знаю. Це люстричество... з землі набирається в спеку та й креше там і грюка.   
 Прокіп так дивиться на його. А мати:   
 — Який!.. А ще ж це тільки другу зиму в школі він. Прокіп:   
 — Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семінарію в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.   
 А Миколка:   
 — Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!   
 — Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій!   
 Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...   
 — Тату... я, я до вчителя піду.   
 — Чого?   
 — Хи-хи... хочеться.   
 Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда. Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:   
 — А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"   
 — Що таке?   
 — Батько... в школу... у хторокласну... мене.   
 — Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю.   
 Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.   
 — А що ти? — вчитель до його.   
 — Ну й... ну й гарно в вас!   
 В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки... на стінах картини.   
 — Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.   
 — В гарному! — осміхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...   
 — І я... А як же... як воно, як жить у такому?   
 — Учись — побачиш... Сідай лиш, чаю вип'єш.    
 Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки.   
 — Сідай! — Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається.   
 — Хм-хм... так це... це мені пить?   
 — Тобі ж, тобі... бери ложечку, мішай!   
 — Хм-хм... як же воно?   
 — Бери он і булку. Бере осміхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, і як загра-загра... Миколка:   
 — Ну й, ну й... — та й устав.   
 — Що? — учитель до його.   
 — Н... не знаю... гарно... Я б день і ніч грав...   
 — Учись — гратимеш.   
 —          Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, —    ну й життя гарне!..   
     
 * * *   
 На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі...   
 — Миколка, це ти?   
 — Я... — та скривився-скривився.   
 — Як це ти, що це?..   
 — Та... та... їсти нічого, топить нічим, удягтися...   
 — Бідненький!..   
 — А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні... ноги крутить...   
 — Так ти це...   
 — Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворів був... Так мене в поводаторі це...   
 Двері в світлицю одхилені були... Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...   
     
