         
 Шевченко   
     
 Тарасова ніч   
     
     
 На розпутті кобзар сидить    
 Та на кобзі грає;    
 Кругом хлопці та дівчата —    
 Як мак процвітає.    
 Грає кобзар, виспівує,    
 Вимовля словами,    
 Як москалі, орда, ляхи    
 Бились з козаками;    
 Як збиралась громадонька    
 В неділеньку вранці;    
 Як ховали козаченька    
 В зеленім байраці.    
 Грає кобзар, виспівує —    
 Аж лихо сміється...    
 «Була колись гетьманщина,    
 Та вже не вернеться.    
 Було колись — панували,    
 Та більше не будем!    
 Тії слави козацької    
 Повік не забудем!    
     
 Встає хмара з-за Лиману,    
 А другая з поля;    
 Зажурилась Україна —    
 Така її доля!    
 Зажурилась, заплакала,    
 Як мала дитина.    
 Ніхто її не рятує...    
 Козачество гине;    
 Гине слава, батьківщина;    
 Немає де дітись;    
 Виростають нехрещені    
 Козацькії діти;    
 Кохаються невінчані;    
 Без попа ховають;    
 Запродана жидам віра,    
 В церкву не пускають!    
 Як та галич поле крив,    
 Ляхи, уніати    
 Налітають, — нема кому    
 Порадоньки дати.    
 Обізвався Наливайко —    
 Не стало Кравчини!    
 Обізвавсь козак Павлюга    
 За нею полинув!    
 Обізвавсь Тарас Трясило    
 Гіркими сльозами:    
 «Бідна моя Україно,    
 Стоптана ляхами!»    
 Україно, Україно!    
 Серце моє, ненько!    
 Як згадаю твою долю,    
 Заплаче серденько!    
 Де поділось козачество,    
 Червоні жупани?    
 Де поділась доля-воля,    
 Бунчуки6, гетьмани?    
 Де поділися? Згоріло    
 А чи затопило    
 Синє море твої гори,    
 Високі могили?    
 Мовчать гори, грає море,    
 Могили сумують,    
 А над дітьми козацькими    
 Поганці панують.    
 Грай же, море, мовчіть, гори!    
 Гуляй, буйний, полем!    
 Плачте, діти козацькії, —    
 Така ваша доля!    
 Обізвавсь Тарас Трясило    
 Віру рятовати,    
 Обізвався, орел сизий,    
 Та й дав ляхам знати!    
 Обізвався пан Трясило:    
 «А годі журиться!    
 А ходім лиш, пани-брати,    
 З поляками биться!»    
     
 Вже не три дні, не три ночі    
 Б'ється пан Трясило.    
 Од Лимана до Трубайла    
 Трупом поле крилось.    
 Ізнемігся козаченько,    
 Тяжко зажурився,    
 А поганий Конецпольський    
 Дуже звеселився;    
 Зібрав шляхту всю докупи    
 Та й ну частовати.    
 Зібрав Тарас козаченьків —    
 Поради прохати:    
 «Отамани товариші,    
 Брати мої, діти!    
 Дайте мені порадоньку,    
 Що будем робити?    
 Бенкетують вражі ляхи —    
 Наше безголов'я».    
 «Нехай собі бенкетують,    
 Нехай на здоров'я!    
 Нехай, кляті, бенкетують,    
 Поки сонце зайде,    
 А ніч-мати дасть пораду, —    
 Козак ляха знайде».    
     
 Лягло сонце за горою,    
 Зірки засіяли,    
 А козаки, як та хмара,    
 Ляхів обступали.    
 Як став місяць серед неба,    
 Ревнула гармата;    
 Прокинулись ляшки-панки —    
 Нікуди втікати!    
 Прокинулись ляшки-панки,    
 Та й не повставали:    
 Зійшло сонце — ляшки-панки    
 Покотом лежали.    
     
 Червоною гадюкою    
 Несе Альта вісти,    
 Щоб летіли крюки з поля    
 Ляшків-панків їсти.    
 Налетіли чорні крюки    
 Вельможних будити;    
 Зібралося козачество    
 Богу помолитись.    
 Закрякали чорні крюки,    
 Виймаючи очі;    
 Заспівали козаченьки    
 Пісню тії ночі, —    
 Тії ночі кривавої,    
 Що славною стала    
 Тарасові, козачеству,    
 Ляхів що приспала.    
     
 Над річкою, в чистім полі,    
 Могила чорніє;    
 Де кров текла козацькая,    
 Трава зеленіє.    
 Сидить ворон на могилі    
 Та з голоду кряче...    
 Згада козак гетьманщину,    
 З гада та й заплаче!»    
 Умовк кобзар, сумуючи:    
 Щось руки не грають.    
 Кругом хлопці та дівчата    
 Слізоньки втирають.    
     
 Пішов кобзар по улиці —    
 З журби як заграє!    
 Кругом хлопці навприсядки,    
 А він вимовляє:    
 «Нехай буде отакечки!    
 Сидіть, діти, у запечку,    
 А я з журби та до шинку,    
 А там найду свою жінку,    
 Найду жінку, почастую,    
 З вороженьків покепкую».    
     
 [6 листопада 1838,    С.-Петербург]   
