         
 Шевченко   
     
 * * *   
 Лічу в неволі дні і ночі —    
 І лік забуваю.   
 О господи, як то тяжко   
 Тії дні минають!   
 І літа пливуть між ними,   
 Пливуть собі стиха,   
 Забирають за собою   
 І добро і лихо!   
 Забирають, не вертають   
 Ніколи нічого!   
 І не благай, бо пропаде   
 Молитва за богом.   
     
 І четвертий рік минає   
 Тихенько, поволі,   
 І четверту начинаю   
 Книжечку в неволі   
 Мережати, — змережаю   
 Кров'ю та сльозами   
 Моє горе на чужині,   
 Бо горе словами   
 Не розкажеться нікому   
 Ніколи, ніколи,   
 Ніде на світі! Нема слов   
 В далекій неволі!   
 Немає слов, немає сльоз,   
 Немає нічого.   
 Нема навіть кругом тебе   
 Великого бога!   
 Нема на що подивитись,   
 З ким поговорити.   
 Жить не хочеться на світі,   
 А сам мусиш жити.   
 Мушу, мушу, а для чого?   
 Щоб не губить душу?   
 Не варт вона того жалю...   
 Ось для чого мушу   
 Жить на світі, волочити   
 В неволі кайдани:   
 Може, ще я подивлюся   
 На мою Украйну...   
 Може, ще я поділюся   
 Словами-сльозами   
 З дібровами зеленими!   
 З темними лугами!   
 Бо немає в мене роду   
 На всій Україні,   
 Та все-таки не ті люди,   
 Що на цій чужинії   
 Гуляв би я понад Дніпром   
 По веселих селах   
 Та співав би свої думи,   
 Тихі, невеселі.   
 Дай дожити, подивитись,   
 О боже мій милий!   
 На лани тії зелені   
 І тії могили!   
 А не даси, то донеси   
 На мою країну   
 Мої сльози; бо я, боже!   
 Я за неї гину!   
 Може, мені на чужині   
 Лежать легше буде,   
 Як іноді в Україні   
 Згадувати будуть!   
 Донеси ж, мій боже милий!   
 Або хоч надію   
 Пошли в душу... бо нічого,   
 Нічого не вдію   
 Убогою головою,   
 Бо серце холоне,   
 Як подумаю, що, може,   
 Мене похоронять   
 На чужині, — і ці думи   
 Зо мною сховають!..   
 І мене на Україні   
 Ніхто не згадає!   
     
 А може, тихо за літами   
 Мої мережані сльозами   
 І долетять коли-небудь   
 На Україну... і падуть...   
 Неначе роси над землею,   
 На щире серце молодеє,   
 Сльозами тихо упадуть!   
 І покиває головою,   
 І буде плакати зо мною,   
 І, може, господи, мене   
 В своїй молитві пом'яне!   
 Нехай як буде, так і буде.   
 Чи то плисти, чи то брести.   
 Хоч доведеться розп'ястись!   
 А я таки мережать буду   
 Тихенько білії листи.   
     
 [Оренбург 1850]   
   
