         
 * * *   
 І виріс я на чужині   
 І сивію в чужому краї:   
 То одинокому мені   
 Здається — кращого немає   
 Нічого в бога, як Дніпро   
 Та наша славная країна...   
 Аж бачу — там тільки добро,   
 Де нас нема. В лиху годину,   
 Якось недавно довелось   
 Мені заїхать в Україну,   
 У те найкращеє село...   
 У те, де мати повивала   
 Мене малого і вночі   
 На свічку богу заробляла;   
 Поклони тяжкії б'ючи,   
 Пречистій ставила, молила,   
 Щоб доля добрая любила   
 Її дитину... Добре, мамо,   
 Що ти зараннє спать лягла,   
 А то б ти бога прокляла   
 За мій талан.   
 Аж страх погано   
 У тім хорошому селі:   
 Чорніше чорної землі   
 Блукають люди. Повсихали   
 Сади зелені, погнили   
 Біленькі хати, повалялись,   
 Стави бур'яном поросли.   
 Село неначе погоріло,   
 Неначе люди подуріли,   
 Німі на панщину ідуть   
 І діточок своїх ведуть!..   
     
 І я, заплакавши, назад   
 Поїхав знову на чужину.   
     
 І не в однім отім селі,   
 А скрізь на славній Україні   
 Людей у ярма запрягли   
 Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!   
 У ярмах лицарські сини!   
 А препоганії пани   
 Жидам, братам своїм хорошим,   
 Остатні продають штани...   
     
 Погано дуже, страх погано   
 В оцій пустині пропадать!   
 А ще поганше на Украйні   
 Дивитись, плакать і мовчать!   
     
 А як не бачиш того лиха,   
 То скрізь здається любо, тихо,   
 І на Україні добро.   
 Між горами старий Дніпро,   
 Неначе в молоці дитина,   
 Красується, любується   
 На всю Україну.   
 А понад ним зеленіють   
 Широкії села,   
 А у селах у веселих   
 І люди веселі.   
 Воно б, може, так і сталось,   
 Якби не осталось   
 Сліду панського в Украйні!..   
     
 [Кос-Арал 1848]   
   
