         
 КАЗКА ПРО ДУРИЛА 
     
 Ото ж воно й почалося з   
 того,   
 що одружився дурний   
 Петро.   
 Тільки до хати привів   
 небогу   —   
 зразу ж топитись пішов у   
 Дніпро.   
 Стрибнув у воду   —   в воді   
 не тоне,   
 почухав тім'я дурний,   
 а тоді   
 почав серед річки   —   
 хай Бог боронить!   —   
 ходить на руках по воді.   
 Походить трохи та ляже   
 полежить,   
 на хвилю закине ноги   
 брудні   —   
 і хоч би тобі що!   
 Схопив, правда, нежить   
 та рибалок до смерті злякав   
 у човні.   
 Йому все байдуже   —   
 ходить та чхає,   
 та грайливо моргає до   
 риб,   
 а небога із кручі рукою    
 махає:   
 —   Вернись, чоловіче,   
 бо з'їм твій хліб!   —   
 Почув те Петро та бігом   
 додому,   
 що запопав   —   то усе   
 перегриз,   
 добре, що жінка спалила   
 солому   
 та в глечиках поховала   
 дрова і хмиз.   
 Наївся Петро:   
 — Ну, стели постелю,   
 горличко ніжна моя,  —   
 та сама лишень лізь під   
 стелю,   
 а на долівці приляжу я.  —   
 Отак і жили без нужди та   
 горя. Сусіди шепталися, як   
 один:   
 —   Від чого товстіє Петрова   
 Федоря?   —   
 Аж гульк   —   
 у Федори син.   
 І такий тобі хлопець, що   
 далі нікуди,   
 і такий тобі хлопець, що   —   
 ну.   
 На другий рік вже навчився   
 бігати,   
 а на шостий   —   виматюкав    
 старшину.   
 Прийшли тоді до Петра   
 пузаті   
 та й кажуть:   
 — Ти знаєш чи ні,   
 що виродок твій губатий   
 сказав, ніби ми дурні?   —   
 Розізлився Петро:   
 — Отаке тобі й на!   
 Та я ж його витурю з   
 дому,   
 щоб не балакав малий   
 сатана   
 того, що усім відомо...  —   
 Узяв і прогнав.   
 А що дурному?   
 Тільки приказував, як   
 проганяв:   
 — Іди, лобуряко, з дому   —   
 ти з мене останню сорочку зняв!   
 Іди собі, зла личино!   
 Може, десь виб'єшся у   
 пани,   
 то гляди не поскупися,   
 сину,   
 матері справить картату   
 хустину,   
 а мені   —   кисет і штани...   
 Ну, йди вже, клята рахубо,   
 бо дома з голоду вріжеш   
 дуба...—   
 І пішло хлоп'я із убогої   
 хати   
 кращої долі собі шукати.   
 Де воно не ходило, де воно   
 не було!   
 Спало, де впало,   
 їло, що мало,   
 та, мов трава, росло.   
 Та хлопця й вигнало   —   
 слава Богу:   
 не менше саженя в ріст.   
 Кулаки   —   мов горщата,   
 мов обаполи, ноги   —   
 і де те здоров'я бралося   
 в нього,   
 коли ж все життя   
 безконечний піст?   
 А люди про хлопця так   
 говорили:   
 —   Чому б не рости, коли   
 він   —   Дурило!   —   
 Отож, як Дурило уже   
 зміцнів   
 і огидло хлопцеві   
 байдикувати,   
 раптом ні сіло, ні впало він   
 захотів   
 навідаться до рідної   
 хати.   
 Спакував у кишеню речі,   
 доброго костура в руки   
 взяв   —   
 і, як говорять, ноги на   
 плечі   
 та й пішов, куди знав.   
 Іде та й людей питає:   
 —   А де тут дорога до   
 Рідного краю?   —   
 А люди говорять:   
 —   Кругла Земля,   
 так що прямої дороги немає:   
 сонце сходить онно   
 звідтіля,   
 а тамечки он сідає.   
 Спитай у нього. Воно   
 біга довкола Землі давно,     
 то, певне, тобі щось   
 розумне порає.  —   
 Махнув рукою Дурило   
 та й пішов навпростець,   
 добре, що сонце у спину   
 гріло,   
 а в груди віяв вітерець.   
 Іде та й іде. Аж у ногах   
 занило,   
 присісти хотів, та ба   —   
 з-за кущів до Дурила   
 вибігла враз галаслива   
 юрба.   
 —   Ти куди йдеш?   
 —   Додому.   
 —   А де ж та домівка?   
 —   У Ріднім краю.   
 —   А край де?   
 —   Їй-богу, не знаю.   
 Я    люди, шукаю вітчизну свою.   
 — А навіщо шукати?   
 Лишайся, хлопче, у нас   —   
 у нас не життя, а свято,   
 щасливим зробишся враз.  —   
 І вмить та юрба оточила   
 Дурила   
 і дружно до нього отак          
 говорила:   
     
 РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ 
     
 Порода наша мудра від   
 природи,   
 ми знаєм все, бо осягнули   
 все.   
 І глипає на нас зворушено   
 і гордо   
 щасливий предок   —   щирий   
 шимпанзе.   
 Йому гойдатись на гіллі   
 рипучім   
 і на тропічних тішитись   
 вітрах,   
 а ми підем і цілий світ   
 научим,   
 як у чорнильних плавати   
 морях.   
 У нас до того мудрі всі   
 та вчені,   
 що лімітуємо чорнило   
 і папір.   
 Вулкани діють дужі   
 і скажені   
 в хребтах висотних   
 паперових гір.   
 Ми знаєм все! Для нас усе   
 відоме!   
 буде завтра? Запитайте   
 нас.   
 Як живить вогнища руда   
 суха солома,   
 так нас годує мудрість   
 повсякчас.   
 Ми пронесем, ми підведем   
 і підем,   
 ми дійдемо, ми сягнемо   
 висот!   
 Ми стільки істин вам за   
 мить націдим,   
 що подив назавжди   
 заціпить рот.   
 Чого ж тиняєтесь по світу,   
 ніби п'яні,   
 чого шукаєте, коли ми все знайшли,   
 коли ведуть дороги   
 осіянні   
 під наше сонце з вашої   
 імли?   
 У нас давно ніхто й не чув   
 про горе   
 та інші нісенітниці й   
 бридню.   
 Одна турбота чола наші   
 оре   —   
 а що, як в мудрі паперові   
 гори   
 раптово влучить іскорка   
 вогню?   
 Чи вистачить чорнила, щоб   
 залить?   
 А більше нам нічого не   
 болить   
 Дурило, звичайно,   
 розвішує вуха,   
 Дурило аж рота роззявив   
 та слуха,   
 Дурило гукає:   
 — Зрікаюся Рідного краю!   
 Візьміть мене, друзі, до   
 вашого раю!   —   
 І друзі Дурила під руки   
 беруть,   
 і друзі Дурила до себе   
 ведуть.   
 А хлопцеві думка сидить в   
 голові:   
 — Чого, люди добрі, в   
 вас ноги в крові?   
 —   Та це,  —   йому   
 кажуть,  —   
 така у нас звичка:   
 до щастя дорога веде через   
 річку   —   
 та річка із крові та трішки   
 зі сліз,   
 але ти не бійся.   
 Не втопишся.   
 Лізь.   
 Вона не глибока   —   
 либонь, до колін...   
 — А кров там чия?   —   не   
 гамується він.   
 —   Чия? А відомо чия   —   
 тих людей,   
 що підло не визнали   
 наших ідей...   
 Ми їх, значить, трішечки,   
 зовсім помалу   
 кого задавили, кого   
 зарубали.   
 —   А це хто тут   
 висить?   —   
 питається в них.   
 —   Це дурень один із отих   
 навісних,   
 що пруться на острів...   
 —   На острів? За чим?   
 —   Та, правду сказати,   
 либонь, ні за чим:   
 там щастя закуте в печерах   
 німих   
 не те, що для нас,   
 а оте, що для всіх...   
 —   То нащо ж повісили?   
 —   Так, для годиться:   
 якби не повісили, міг би   
 втопиться...   
 І далі Дурило по Раю іде,   
 круг себе очима дурними   
 пряде.   
 — А це що за ідол?   —   
 питається знов.   
 —   Це той, хто закон   
 наймудріший знайшов:   
 навчив нас хапати,   
 навчив убивати,   
 навчив людям в вічі оману   
 пускати,   
 навчив нас, як жити   
 годиться на світі,  —   
 читай заповіта його на   
 граніті   
     
 ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ 
     
 Що кому на роду   
 написано,   
 то й конем не обскачеш   
 того.   
 Одному доля дарує лисину,   
 другому шляпу з широкими   
 крисами,   
 а третього причастовує   
 батогом.   
 А четвертому, п'ятому,   
 шостому і дев'ятому   
 цілісінький довгий вік   
 стільки добра обіцятиме,   
 що врешті з четвертого,   
 п'ятого, шостого і   
 дев'ятого   
 поробить стандартних калік.   
 А найкраще тому, кому   
 доля багата   
 не захоче нічого дати   —   
 ані честі, ні глузду, ні   
 сорому   —   
 нічогісінько.   
 Ось цьому ми з нікчемства свого   
 п'єдестала створимо   
 та освятим в кадильнім   
 диму,   
 та сипнемо під ноги квітів,   
 та у лаври чоло вберем,   
 та, щоб весело жив на світі,   
 приведем панну Музу в   
 гарем.   
 А самі заживем без гризоти,   
 бо відомо й дитині малій,   
 що у Музи тієї цноти   
 вже не більше, ніж у повій.   
 Скільки бідною торгували,   
 стільки вже продавалась   
 сама,   
 що назвать її лярвою мало,   
 а сильнішого слова нема.   
 Ну а нам що до того?   
 Ми люди тихі.   
 Нам би повне корито бурди,   
 теплу ковдру, затишну   
 стріху   
 та цукерку вряди-годи.   
 Бо таке на роду написано:   
 від Адама до наших днів   
 будуть людям світити лисини   
 величаво-мудрих вождів.   
 Думав, думав Дурило,   
 аж йому голова заболіла,   
 та ніяк собі не збагне:   
 куди і до чого той ідол   
 гне?   
 Якщо йому правда     —   
 ріднесенька мати,   
 то нащо ж йому п'яти   
 лизати?   
 А якщо йому люба лизня,   
 то тоді його ненька   —   
 брехня?   
 Так замислився,   
 що аж присів,   
 сім днів не пив і не їв,   
 а на восьмий устав і каже:   
 —   Якесь дуже дивне те   
 щастя ваше!   
 Не хочу такого, щоб я   
 вмер!   
 Сходжу ще на острів до   
 тих печер...  —   
 Та й ну Дурило   
 від друзів нових тікати,   
 а ті йому в спину кілки   
 метати.   
 Добре, що наш Дурило   
 водою не брів   —   
 він, як і батько,   
 ходить по воді умів   —   
 отож він рершим став у   
 печері   
 і давай своїм костуром   
 бити у двері.   
 За третім ударом впали   
 двері,   
 і враз ніби сонце сяйнуло   
 в печері.   
 І вийшло звідти дівча,   
 і всміхнулося мило:   
 —   Спасибі за поміч тобі,   
 Дурило!   
 Я    долю тепер не мину   
 і твою   —   
 жду тебе, парубче, у   
 батьківській хаті,   
 у твоєму Ріднім краю...  —   
 Сказало і щезло.   
 Озирнувся Дурило   —   
 дивиться:   
 гори вогнем охопило,   
 і кривава ріка змеженіла,   
 а там, за рікою,   
 на тихій Зеленій горі   
 біліє батькова хата,   
 а під нею засмучена мати   
 пасе сонячних зайчиків   
 у дворі...     
