         
 ДІД УМЕР 
     
 От і все.   
 Поховали старезного діда,   
 закопали навіки у землю святу.   
 Він тепер вже не встане   
 і ранком не піде   
 із косою під гору круту.   
 І не стане мантачкою тишу будити,   
 задивлятися в небо, як гаснуть зірки.   
 Лиш росою по нім буде плакати жито   
 і пливтимуть над ним непомітно віки.   
 От і все.   
 Поховали хорошу людину,   
 повернули навіки у лоно землі.   
 Та невже ж   
 помістились в тісну домовину   
 всі турботи його,   
 всі надії, жалі?   
 Та невже ж то   
 йому все віднині байдуже   —   
 чи світитиме сонце,   
 чи ніч напливе?   
 Біль у душу мою закрадається вужем,   
 Відчай груди мені розпанахує, рве.   
 Я    готовий   
 повірити в царство небесне,   
 бо не хочу,     
 щоб в землю ішли без сліда   
 безіменні,     
 святі,     
 незрівнянно чудесні,   
 горді діти землі,   
 вірні діти труда.   
 Хай шалені гудуть   
 над планетою весни,   
 хай трава пнеться вгору   
 крізь листя старе...   
 Я    не вірю,   
 що дід із могили воскресне   
 але вірю,   
 що ні   —   
 він увесь не умре.   
 Його думи нехитрі   
 додумають внуки,   
 і з очей ще віки пломенітимуть в них   
 його пристрасть і гнів,   
 його радощі й муки,   
 що, вмираючи,   
 він передав для живих.     
