         
 ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ 
     
 Украдене сонце зизить схарапудженим оком,   
 мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.   
 За хмарою хмари. За димом пожарищ   —   високо   
 зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.   
 Стенаються в герці скажені сини України,   
 той з ордами ходить, а той накликає Москву.   
 Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни   
 вже мати не встане   —   розкинула руки в рову.   
 Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,   
 побрали з собою весь тонкоголосий ясир.   
 Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,   
 бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.   
 І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,   
 і Буг почорнілий загачено тілом людським,   
 бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,   
 у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.   
 Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі   
 і крові наточать   —   упийтесь кривавим вином.   
 А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.   
 Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.   
 Украдене сонце зизить схарапудженим оком,   
 мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.   
 Куріє руїна, кривавим збігає потоком,   
 а сонце татарське стожальне разить наповал.     
