         
 * * *    
     
 Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,    
 де мертвому мені нема життя,    
 за обріями спогаду — оселі    
 ті, до котрих немає вороття.    
 А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,    
 а все ще сподіваюся, що там,    
 де кубляться згвалтовані іуди,    
 мале є місце і моїм братам.    
 Побачити б хоч назирці, впівока    
 і закропити спраглий погляд свій.    
 Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,    
 і хоч сказися, хоч збожеволій.    
 Бо вже не я — лише жива жарина    
 горить в мені. Лиш нею я живу.    
 То пропікає душу Україна —    
 та, за котрою погляд марно рву.    
 Та є вона — за міражів товщею,    
 там, крізь синь-кригу світиться вона —    
 моєю тугою, моєю маячнею    
 сумно-весела, весело-сумна.    
 Тож дай мені — дійти і не зотліти,    
 дійти — і не зотліти — дай мені!    
 Дозволь мені, мій вечоровий світе,    
 упасти зерням в рідній борозні.    
     
