         
 У порожній кімнаті   
 біла, немов стіна,   
 притомившись чекати,   
 спить самотня жона.   
 Геть зробилась недужа —   
 котру ніч, котрий день   
 ані чутки про мужа,   
 ані-анітелень.   
 Лячні довжаться тіні,   
 дзвонять німби ікон,   
 і росте голосіння   
 з-за соснових ослон:   
 мій соколе обтятий,   
 в ту гостину, де ти,   
 ні пройти, ні спитати,   
 ні дороги знайти.   
 За тобою, коханий,   
 очі видивила.   
 Ніби кінь на аркані,   
 світ стає дубала.     
