         
 ТРЕНИ М. Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО 
     
 І 
     
 Народе мій, коли тобі проститься   
 крик передсмертний і тяжка сльоза   
 розстріляних, замучених, забитих   
 по соловках, сибірах, магаданах?   
 Державо напівсонця, напівтьми,   
 ти крутишся у гадину, відколи   
 тобою неспокутний трусить гріх   
 і докори сумління дух потворять.   
 Казися над проваллям, балансуй,   
 усі стежки до себе захаращуй,   
 а добре знаєш   —   грішник усесвітній   
 світ за очі од себе не втече.   
 Це божевілля пориву, ця рвань   
 всеперелетів   —   з пекла і до раю,   
 це нависання в смерть, оця жага   
 розтлінного   
 весь білий світ розтлити   
 і все товкти, товкти зболілу жертву,   
 щоб вирвати прощення за свої   
 жахливі окрутенства   —   то занадто   
 позначено по душах і хребтах.   
 Тота сльоза тебе іспопелить,   
 і лютий зойк завруниться стожало   
 ланами й луками. І ти збагнеш   
 обнавіснілу всенищівність роду,   
 Володарю своєї смерті, доля   —   
 всепам'ятка, всечула, всевидюща   —   
 нічого не забуде, не простить.   
     
II
     
 Виснажуються надра: по світах,   
 по диких нетрях, криївках і кублах   
 розсовано твій рідний суходіл.   
 Німі, нерозпізнанні вже уста,   
 серця студені, тьмою взяті очі   
 і шкарубкі долоні, де вже доль   
 не розпізнаєш лінії. То рештки   
 душі твоєї, що напівжива.   
 О болю, болю, болю, болю мій!   
 Куди мені податися, щоб тільки   
 не трудити роз'ятреної рани,   
 не дерти горла криком навісним?   
 Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,   
 де в сотню мишачих слідів угнались   
 розпадки тьмаві   —   і скупу сльозу,   
 що на морозі мерзне, ледь тамую:   
 це ж ти, мій краю, в цятках крові   —   ти!   
 Займанщино пекельна! Де не скинь   
 страпатим оком   —   то охлялі надра,   
 то рідний край пантрує звідусюди.   
 «Це ж я (на голос Йорика)   —   це ж я».   
     
III
     
 Чотири вітри полощуть душу,   
 у синій вазі стеблина яра,   
 у вирві шалу, в світ-завірюсі   
 чорніє безум хитай-води.   
 Біля колчану хвостаті мітли,   
 під борлаками, як запах бозу,   
 убрався обрій вороноконій   
 у смерк, у репет, у крик, у кров.   
 Новгородці, новогородці!   
 Загородила пуга дорогу.   
 У синій вазі стеблина яра.   
 Як білий бісер   —   холодний піт.   
 О білий світе сторчоголовий   —   
 опріч опричнин   —   куди подітись?   
 Кошлатий обрій вороноконій   
 йде берегами ридай-ріки.   
     
IV
     
 Боже, не літості   —   лютості,   
 Боже, не ласки, а мсти,   
 дай розірвати нам пута ці,   
 ретязі ці рознести.   
 Дай нам серця неприкаяні,   
 дай стрепіхатий стогнів,   
 дум смолоскипи розмаяні   
 між чужинецьких вогнів.   
 Пориве, пориве, пориве,   
 ревом порвемося в лет.   
 Бач   —   розсвітається зариво,   
 хай і на смерть, а вперед.   
 Благословенна хай буде та   
 куля туга, що разить   
 плоть, щоб її не марудити   
 в перечеканні століть.   
 Боже, розплати шаленої,   
 Боже, шаленої мсти,   
 лютості всенаученної   
 нам на всечас відпусти.   
     
V  
     
 Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить   
 і там росте, наш пригнітивши дух.   
 Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух   —   
 і най вас Бог, і най вас Бог боронить.   
 Розкошлані на всіх вітрах вагань,   
 як смолоскипи молодого болю,   
 в неволі здобули для себе волю,   
 ногою заступивши смертну грань.   
 Щедрує вам безсмертя щедрий вечір   
 в новій Вітчизні   —   по громадді спроб.   
 Отож не ремствуйте, що вам на лоб   
 поклав Господь свій світлий перст нищівний.     
