         
 * * *    
     
 О земле втрачена, явися    
 бодай у зболеному сні    
 і лазурове простелися,    
 пролийся мертвому мені!    
 І поверни у дні забуті,    
 росою згадок окропи,    
 віддай усеблагій покуті    
 і тихо вимов: лихо, спи!..    
 Сонця клопочуться в озерах,    
 спадають гуси до води,    
 в далеких пожиттєвих ерах    
 мої розтанули сліди.    
 Де сині ниви, в сум пойняті,    
 де чорне вороння лісів?    
 Світання тіні пелехаті    
 над райдугою голосів,    
 ранкові нашепти молільниць,    
 де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,    
 і солодавий запах винниць,    
 як гріх, як спогад і як біль?    
 Де дня розгойдані тарілі?    
 Мосянжний перегуд джмелів,    
 твої пшеничні руки білі    
 над безберегістю полів,    
 де коси чорні на світанні    
 і жаром спечені уста,    
 троянди пуп'янки духмяні    
 і ти — і грішна, і свята,    
 де та западиста долина,    
 той приярок і те кубло,    
 де тріпалася лебединя,    
 туге ламаючи крило?    
 Де голубів вільготні лети    
 і бризки райдуги в крилі?    
 Минуле, озовися, де ти?    
 Забуті радощі, жалі.    
 О земле втрачена, явися    
 бодай у зболеному сні,    
 і лазурово простелися,    
 і душу порятуй мені.    
     
