         
 * * *    
     
 Не можу я без посмішки Івана    
 оцю сльотаву зиму пережить.    
 В проваллях ночі, коли Київ спить,    
 а друга десь оббріхують старанно,    
 склепить очей не можу ні на мить,    
 він як зоря проміниться з туману,    
 але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.    
     
 Ні словом не озветься. Ані пари    
 із уст. Вусате сонечко моє!    
 Несуть тобі три царіє со дари    
 скапарене озлоблення своє.    
     
 Іваночку! Ти чуєш, доброокий?    
 їй-бо, не знаю, що я зле зробив.    
 Чого ж бо й досі твій поріг високий    
 ані відчув, ані переступив.   
     
 Прости мені недільний мій Хрещатик,    
 що, сівши сидьма, ці котли топлю    
 в оглухлій кочегарці. Що терплю,    
 коли вже ні терпіти, ні мовчати    
 не можу, що, читаючи, люблю    
 твоїх Орхана, Незвала і Данте,    
 в дев'яте коло прагнучи стремлю.    
     
 Моє ж досьє, велике, як майбутнє,    
 напевне, пропустив котрийсь із трутнів.    
     
 Із тих, що білий світ мені окрали,    
 окравши край, окрали спокій мій,    
 лишивши гнів ропавий і кривавий    
 і право — надриватися в ярмі.    
     
 Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,    
 всі правдолюби, чорт би вас побрав!    
 Чи людська добрість — тільки доти добрість,    
 поки без сил, без мужності, без прав    
 запомогти, зарадити, вступитись,    
 стражденного в нещасті прихистить    
 і зважитись боротися, щоб жити,    
 і зважитись померти, аби жить?..    
 5-6.12.1965   
     
