         
 Наснилося, з розлуки наверзлося,   
 з морозу склякло, з туги   —   аж лящить.   
 Над Прип'яттю світання зайнялося   —   
 і син біжить, як горлом кров біжить.   
 Мов равлики, спинаються намети,   
 а мушля в безсоромності цноти   
 ніяк не знайде барви для прикмети   
 твоїх надсад, твоєї німоти.   
 І шклиться неба висліпла полуда   —   
 Тверда труна живих, як   живчик, барв.   
 Бреде зоря — сновида і приблуда —   
 Одержаний задурно щедрий дар.   
 А човен побивається об здвиги   
 Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.   
 …Підтале чорноводдя зелен-криги   
 займається світанком на щоці.   
