         
 МАК ЦВІТЕ    
       
 (ЛЕГЕНДА)    
       
 Степами турки і татари    
 На конях мчать, мов чорні хмари,    
 І згаром дихає земля —    
 Навкруг пожари, як петля,    
 Й петлю розкручує ординець:    
 Він одшукав живий гостинець —    
 Дівча біжить босоніж в бір.    
 Її він схопить у ясир,    
 В прокислу зашморгне сирицю    
 Й продасть у Кафі з торговиці.    
 І сльози дівчини, й життя    
 Проп'є без жалю і пуття.    
 Бо що йому краса дівоча,    
 Коса шовкова, ясні очі —    
 Усе продасть він за дукат,    
 Бо він торгаш, ординець, кат.    
 Дівча біжить в тяжкім одчаї,    
 Коса їй плечі устеляє,    
 А сльози падають у брід,    
 І кров'ю тягнеться твій слід.    
 Уже над юністю твоєю    
 Аркан свистить, сичить змією.    
 І враз відсічена петля    
 Безсило впала у поля.    
 Козак-нетяга у долині    
 Рубнув її і вже стежину    
 Дівчині вказує у бір:    
 «Ми ще зустрінемось, повір».    
 Ординець блимнув хижим оком.    
 На луку впав, гикнув і скоком    
 Помчав з ординцями в байрак.    
 Втікай, козаче!    
 Та козак    
 Втікать не думав. Ще дівчину    
 Провів очима й по долині    
 Навскіс напасникам помчав.    
       
 Травневий день в кільці заграв    
 На сполох бив всіма громами,    
 І блискавка небесні брами    
 Розчахувала навкруги...    
 Все ближче, ближче вороги,    
 Злостивий усміх рве їм губи —    
 Отак і мчить землею згуба,    
 Жадібна, дика, навісна,    
 В краплинах крові і багна.    
 Козак ударив із пістоля,    
 Й розлігся крик посеред поля:    
 На стремені торгаш завис,    
 І кінь його поніс, як біс,    
 І степ востаннє над рікою    
 Ординець міряв головою...    
 Все ближче коні, лиця злі,    
 Схрестились, скрегнули шаблі,    
 Переплелися іскри з кров'ю,    
 І знову криком Придніпров'я    
 Прошив у жасі людолов.    
 Та біснувалась криця знов,    
 Шипіла кров, шипіла піна.    
 Козак вимощував долину    
 Чужинським трупом, як умів,    
 Як вчився в Січі і в братів    
 На славнім Доні у поході.    
 Ординців б'є козак вже в броді.    
 Бере ординців переляк:    
 «То це шайтан!    
 Це не козак!»    
 Козак всміхнувся в довгі вуса:    
 «З шайтанами не вперше б'юся.    
 Узнали, що таке козак,    
 Якого люди кличуть: Мак».    
 І знову зброя у двобої    
 Дзвенить над збитою водою,    
 І квасить нелюдів ріка,—    
 Не ломить сила козака.    
 Та от надходить чорна зрада:    
 Дрантя, попихач скрався ззаду,    
 Він чином — кат, душею — гад.    
 Увесь продався за дукат.    
 Тихцем підвів іуда зброю,    
 Озвався постріл над рікою,    
 І на коня схиливсь козак.    
 «Пропав козак! Загинув Мак!» —    
 Ординці кинулись до нього.    
 Козак на них поглянув строго:    
 «Ні, не загинув я, кати,    
 Поміж людьми мені цвісти!»    
 Кати підводять вгору зброю:    
 «Твій цвіт, життя вже за тобою,    
 Козаче, зробимо отак:    
 Шаблями скришимо на мак...»    
 Ординці воїна скришили,    
 На землю впало тіло біле    
 І, наче зерно, проросло,    
 А влітку маком зацвіло...    
       
 Давно ординців і іуду    
 В моїм краю забули люди,    
 Бо їхній слід — страшний укіс —    
 Травою мертвою поріс.    
 А мак цвіте віки в роздоллі —    
 В косі дівочій і у полі.    
 А мак цвіте!    
