 ПАВЛО ПОЛУБОТОК  [1]     
       
 Полуботку-Полуботку,    
 Наказний гетьмане!    
 А хто ж тобі гетьманськую    
 Булаву дістане?    
 Полуботку-Полуботку,    
 Голубе-соколю!    
 А як же ж ти підіймешся    
 За козацьку волю?    
 Полуботку-Полуботку,    
 Рідная дитино!    
 А як же ж ти ізійдешся    
 З вражим Вельяміном?  [2]     
       
 Не питайте, хто Павлові    
 Булаву добуде,    
 Є у нього Україна,    
 Є у нього люди.    
 І пішли вже Семен Рубець    
 І Василь Биковський  [3]  ,    
 Лиш чекайте, що то скаже    
 Цар Петро московський,    
 Нема царя в Московщинї,    
 Десь у Тегерані  [4]  ;    
 Але посли й туди за ним —    
 І вже в Астрахані.    
 І за море, за Хвалинське  [5]  ,    
 Листи посилають    
 Та у царя серед бійки    
 Гетьмана благають.    
 А тим часом і Вельямін    
 Листи посилає  [6]     
 Та до царя московського    
 Стиха промовляє:    
    «Що робити, — каже, — царю,    
 З тими козаками?    
 Либонь, вони хотять знову    
 Битись з москалями!    
 Шумить-гуде Україна,    
 Козаки гукають,    
 А найбільше Милорадич  [7]     
 З Маркевичем  [8]   грають».    
 І подумав цар московський,    
 Та й із Тегераня    
 Серед зими свої листи    
 Шле до Астраханя,    
 Та й і каже українцям:    
 «Почекайте, люди,    
 Повернуся в Московщину —    
 Тоді все вам буде!    
 Але за то й мене тепер    
 Послухайте, діти,    
 І п'ятнадцять мені тисяч    
 Козаків пошліте!    
 З Милорадичем пошліте    
 В Ладогу п'ять тисяч,    
 А з Маркевичем до Хреста    
 Пошліть десять тисяч!»  [9]     
 І пішли сумні козаки,    
 Нічого діяти...    
 «Зато, — кажуть, — ми гетьмана    
 Будем живо мати!»    
 Та не ворон же то чорний    
 Із соколом б'ється,    
 То Вельямін з Полуботком    
 За права дереться.    
 І обидва Петра-царя    
 Просять розсудити.    
 І говорить цар московський:    
    «Нічого робити!    
 Треба, — каже, — Полуботка    
 В Петропіль  [10]   зазвати    
 І тут йому по-московськи    
 Правду розказати!»    
 І з Савичем  [11]   і Чарнишем  [12]     
 Павла викликає,    
 Але Павло послів собі    
 Вперед посилає.    
 І прибули у Петропіль    
 Посли молодецькі:    
 Полковники Данилович    
 І Петро Корецький.    
 Бунчуковий Володьковський    
 І судець Грабенко,    
 І військовий з ними писар    
 Завзятий Ханенко  [13]     
 І прибули у Петропіль    
 Та й говорять: «Царю!    
 Візьми собі Вельяміна,    
 Візьми нашу кару;    
 Судці твої московськії    
 Нас добра не учать,    
 Багатого обдирають,    
 А бідного мучать.    
 Козаків за хлопів мають    
 І гризуть гетьмана...    
 А чи ж так то, ясний царю,    
 Було за Богдана?..    
 Ти говориш, що Хмельницький    
 Сам царям прирадив,    
 Щоб московський воєвода    
 На Вкраїні рядив;    
 Але Павло Полуботок    
 Не ховає слова,    
 Він говорить: «Що там, — каже,    
 Батькова умова!    
 Спершу, царю, піднови ти    
 Нашу давню волю,    
 Щоб ми самі судилися    
 Помежи собою;    
 Щоб ні стольник, ні боярин,    
 Ані воєвода    
 Не питали, не судили    
 Нашого народа;    
 Щоб козаки самі собі    
 Розправу чинили,    
 І, де три їх, щоб два собі    
 Третього судили.    
 І всі царі московськії    
 Теє право знали    
 І за нього своє слово    
 Царськеє давали.    
 Та й ти давав, ясний царю,    
 Як ізбирав раду,    
 Як давав нам у гетьмани    
 Пана Скоропаду  [14]     
 Чого ж тепер на Вкраїні    
 Воєводи .стали,    
 Чого права козацькії    
 І вольності пропали?!»    
 Незабаром за послами    
 Й Павло прибуває    
 І з Чарнишем і Савичем    
 К царю підступає.    
 Підступає, дає листи,    
 Просить за Вкраїну,    
 Але, знати, й Павло прибув    
 В лихую годину:    
 Ані Петро, ні бояри    
 За нього не дбали,    
 Його листи за Вкраїну    
 Під сукном лежали.    
 І чекає Павло місяць,    
 Ба й другий чекає,    
 Ба й чекає місяць третій —    
 Цар не закликає.    
 «Почекай же, — Павло каже,    
 Їдна мені доля,    
 Але стане й тобі хроном    
 Козацькая воля».    
 І останнє своє слово    
 Цареві готовить;    
 І приходить з старшиною    
 І до нього мовить:    
 «Знаю й бачу тепер, царю,    
 Що ти без причини    
 Підійнявся на погибель    
 Мої України.    
 І всі царськії укази    
 Хочеш попалити,    
 І всі вольності козацькі    
 Хочеш потопити.    
 І козаків, як худобу,    
 На роботу гониш,    
 І над ними «Вічну пам'ять»    
 По болотах дзвониш...    
 І гетьмана обирати    
 Нам не позволяєш,    
 І судити судців своїх    
 З Москви посилаєш!    
 І нас судять без закону,    
 Без всякого права;    
 Чи вже ж тобі за то, царю,    
 Буде яка слава?    
 Але нехай мені буде    
 Вільно і сказати,    
 Що нічого тобі, царю,    
 З України ждати.    
 Україна — не дитина,    
 Вона волю має,    
 А вільного не неволя —    
 Правда пригортає.    
 Тепер кажи мені, царю,    
 Хоч залізо терти,    
 Хоч у тюрмі холоднії    
 Із голоду мерти;    
 Усе їдно мені, царю,    
 Тілько б не видати,    
 Як та бідна Україна    
 Буде пропадати!..»    
 І стиснув Петро зубами.    
 «Шкуру, — каже, — здерти!»    
 Але трохи одумався:    
 «В тюрму аж до смерти!»    
 І у тюрмі Петра й Павла    
 Разом з старшинами    
 Обіллявся Полуботок    
 Дрібними сльозами...    
 Обіллявся не за себе,    
 А за Україну    
 Та за своїх товаришів,    
 Що без долі гинуть.    
 Та не довго ж Павло плакав.    
 Заслаб, помирає...    
 Цар доктора посилає —    
 Павло виганяє.    
 «Нащо, — каже, — життя моє    
 Назад повертати,    
 Коли я не можу долі    
 Батьківщині дати?»    
 Петро сам іде до нього,    
 Щоб перепросити,    
 І дає йому лікарство,    
 Просить його пити.    
 Але Павло Полуботок    
 Йому промовляє:    
 «Дармо, царю; ти не вернеш,    
 Що вже погасає...    
 Живо-живо Павла й Петра    
 На світі не буде,  [15]     
 Тоді обох нас розсудять    
 Правдивії люди...»    
 8 июня    
       
  
  [1]   Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660 — 1724) — наказний гетьман Лівобережної України (1722 — 1724), у 1706 — 1722 pp.- чернігівський полковник. Прагнучи зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і забезпечити за нею монополію гноблення трудящих України, домагався від царського уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації найвищого адміністративного органу України — Малоросійської колегії, створеної 1722 p. з наказу Петра І у Глухові. Ув'язнений Петром І, помер у Петропавловській фортеді в Петербурзі.  
  [2]   В ельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин, середній між полковником і генералом), президені Малоросійської колегії. Відзначився службовими зловживаннями.  
   [3]       І пішли вже Семен Рубець i Василь Биковський... — Після смерті гетьмана І. І. Скоропадського (1646 — 1722) П. Полуботок послав військових товаришів С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущені.      
  [4]   Нема царя в Московщині, ||Десь у Тегерані... — У 1722 — 1723 pp. Росія вела війну.з Іраном.  
  [5]   І за море, за Хвалинське... — У староруських літописах Хвалинським називалось Каспійське море. 
  [6]   Aтим часом іВельямін||Листи посилає... — С. Вельямінов особисто зустрівся а Петром І 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722 p.  
  [7]   Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщик, за походженням серб, у 1715 — 1726 pp. — гадяцький полковниц.  
  [8]   Маркевич — лубенський полковник.  
  [9]   ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тися ч!» — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безкоштовно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками.  
  [10]   Петропіль — Петербург.  
  [11]   Савич Семен — генеральний писар України.  
  [12]   Чарниш (Черниш) — генеральний суддя.  
  [13]   Ханєнко Микола Данилович (1691 — 1760) — український поміщик, генеральний хорунжий (1741 — 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим. Написав щоденники «Діаріуш» та «Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 — 1753 pp.», які містять відомості з історії України 20 — 50-х років XVIII ст.  
  [14]      Скоропада — І. І. Скоропадський.  
  [15]    15   Живо-живо Павла й Петра На світі не буде..." — ГІ. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро І — 8 лютого 1725 p  .    
