         
ЖАГА
     
 ПОЕМА-ВИДІННЯ   
     
 XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні — присвячую     
     
 Тебе — від ніжного світанку   
 Аж по останні смертні дні —   
 Не як дитя, не як коханку   
 І навіть не як матір — ні!   
     
 Тебе, як вітер у неволі,   
 Тебе, як сонце у гробу,   
 Як власні радощі і болі,   
 Як власну юність і журбу,   
     
 Як стиски серця в час прощання,   
 Як втому наболілих ніг,   
 Що після довгого вигнання   
 На отчий клоняться поріг,   
     
 Як слово хорого дитяти,   
 Як просинь дальньої мети,   
 Як тінь, котрої не впіймати   
 І від котрої не втекти,   
     
 Як огник в непроглядній ночі,   
 Як трепет щастя навесні,   
 Як сльози радісні жіночі   
 У благовісній тишині, —   
     
 Тебе ношу я в грудях темних   
 І в невсипущому мозку,   
 Мою найкращу з дум наземних,   
 Жагу й любов мою палку!   
     
 Ласкаве небо, грім залізний,   
 Була ти, будеш і єси!   
 Тобі, тобі, моя Вітчизно,   
 У серці дзвонять голоси.   
     
 Перший голос.   
     
 Великій і чистій воді,   
 Що живить, свіжить нас і поїть,   
 Що студить по спраглім труді,   
 По бої гарячім спокоїть,   
     
 Що стомленим сни навіва,   
 Що юних на подвиги будить, —   
 Мої найчистіші слова   
 Хай жертвою чесною будуть.   
     
 Хто знав незмірну жагу,   
 Той міру словам моїм знає.   
 Як землю, від спеки тугу,   
 Липнева жарінь допікає,   
     
 Як кожне благає стебло   
 І кожна травинка голосить.   
 О! Темної хмари крило   
 Найвище нам щастя приносить.   
     
 «Вологи, вологи!» — в огні   
 Шепочуть прив'ялі діброви,   
 І котиться грім вдалині,   
 Такий довгождано-раптовий!   
     
 «Вологи! Життя хоч на мить!» —   
 У тирсі сухій завмирає...   
 І раптом війнуло, шумить,   
 Ворожить, чарує, співає.   
     
 І знову весни вороття,   
 І ржуть над чорноземом коні,   
 І світ, як умите дитя,   
 Сміється на матернім лоні.   
     
 Хто знає походів трудних   
 Каміння, і терен, і порох,   
 Утому скривавлених ніг,   
 Жароту доріг неозорих,   
     
 Огонь запорошених ран,   
 Дихання, застрягле в гортані,   
 І небо, як висохлий жбан,   
 І землю, зотлілу до грані,   
     
 Той знає, що значить ріка,   
 Лямоваиа зіллям зеленим,   
 Вода, що з землі виника   
 І дише спокоєм студеним.   
     
 О водо! О щастя земне!   
 О радість — жагу вдовольнити!   
 Спадай, оросивши й мене,   
 На жито, на квіти, на віти!   
     
 О ріки, ви сестри мої!   
 Кружляючи разом з землею,   
 Запліднюйте щастям її —   
 І піснею станьте моєю!   
     
 Другий голос.   
     
 — Не кидайсь хлібом, він святий! —   
 В суворості ласкавій,   
 Бувало, каже дід старий   
 Малечі кучерявій.   
     
 — Не грайся хлібом, то ж бо гріх! —   
 Іще до немовляти,   
 Щасливий стримуючи сміх,   
 Бувало, каже мати.   
     
 Росли малята, з немовлят   
 Робилися дорослі,   
 І чуте десять літ назад   
 Забувано навпослі,   
     
 І до архіву слово «гріх»   
 Здали не     під   підстави   
 Ми всі, навчавши слів нових   
 Дитинство кучеряве.   
     
 Проте лишилася у нас,   
 І зовсім це не хиба,   
 Глибока шана повсякчас —   
 Так! — до святого хліба!   
     
 Бо красен труд, хоч рясен піт,   
 Бо жита дух медовий   
 Життя несе у людський світ   
 І людські родить мови.   
     
 Хто зерно сіє золоте   
 В землі палку невтому,   
 Той сам пшеницею зросте   
 На полі вселюдському.   
     
 Третій голос.   
     
 Гойдає вогку черемшину   
 Весни всевладної рука,   
 І серце пісню солов'їну   
 На поєдинок виклика.   
     
 У кожнім кетязі пахучім,   
 У кожнім квіті, що зійшов,   
 Струмує струменем кипучим   
 Моє життя, мій спів і кров.   
     
 І тропи сходяться ведмежі   
 Тобі, о пристрасте, до ніг,   
 І вколо білої одежі   
 Кружляє черемшини сніг.   
     
 О мила, біла, сніжнокрила,   
 Ти прилетіла, прибула,   
 І руки навстіж розкрилила,   
 І шовк одкинула з чола.   
     
 Неначе з подиву, зіниці   
 Розкрились широко, як ніч,   
 І сон, що вік не пересниться,   
 З зелених котиться узбіч.   
     
 І квіти клоняться пашисті,   
 На милих танучи устах,   
 І ніч в янтарному намисті   
 Стоїть до ранку при дверях.   
     
 Одхилилася завіса минулого.   
 В тумані встають силуети.   
     
 Силует перший.   
     
 Хлопчина в подертій одежі,   
 Торбинка: цибуля і хліб.   
 І вечір, і втома, і вежі   
 Високого міста. «Коли б!»   
     
 Коли б не спіткнуться, не впасти,   
 Дійти, увійти, досягти!   
 Коли б хоч не взяти, то вкрастиі   
 Ні! Взяти! Відняти! Згребти!   
     
 І клониться ночі у ноги   
 Недуга поблідлого дня,   
 І бризки болота. «З дороги!» —   
 Пухке на коні паненя.   
     
 Силует другий.   
     
 Вишиває і співає,   
 І ніхто того не зна,   
 Де узор вона кінчає,   
 Де ту пісню почина.   
     
 Світу б цілому співала,   
 Вишивала б — всій землі!   
 Хата. Мати нездужала.   
 Хліб зацвілий на столі.   
     
 — Натомилася, дитино?   
 А піди вогню позич! —   
 Мертве зігнуте коліно.   
 Ніч. У серці вічна ніч.   
     
 Силуети.   
     
 Їх багато, багато, багато.   
 Темні зморшки на лицях худих.   
 Тих скалічено, тих лиш підтято,   
 Тих убито, а мучено — всіх.   
     
 Світ — веселка, що з річки до лісу   
 Простяглася по небу, ясна,   
 І крізь райдужну видно завісу   
 Легкий зарис рибалки й човна.   
     
 Ну, а їм — ні рибалка, ні човен,   
 Ні веселка, ні небо, ні ліс.   
 Тільки хрипи глухих перемовин,   
 Тільки зашморг, що горло затис.   
     
 Їх багато, багато, багато...   
 Біль горба та клятьба на раба...   
 Клято, проклято і переклято...   
 І встає на землі боротьба.   
     
 Голос.   
     
 У петербурзькому заметі   
 На скам'янілім битюгу   
 Спинився Олександер Третій,   
 Народ зігнувши у дугу.   
     
 Росія на морозі гола   
 Казенним гріється вином,   
 І обіймається Микола   
 З тобольським п'яним мужиком.   
     
 І ти, і ти, народе рідний,   
 Серед задушених братів...   
 Невже ж для цього Вершник Мідний   
 Коня край прірви зупинив?   
     
 Повів бурі   
 Стояв Ісакій тьмяно-смутен,   
 І Вершник охляп не скакав,   
 Коли підхмелений Распутін   
 Росію вроздріб продавав.   
     
 Нева стогнала від печалі,   
 В тифу здригалася війна,   
 Як у Тавричеському залі   
 Йшла переторжка голосна.   
     
 Та сколихнулось поле й море,   
 У ділі — слово ожило,   
 О, годі ранити докором,   
 Де треба гострого меча!   
     
 Палац Кшесінської, як форум,   
 Стрясла правиця Ілліча.   
     
 Казка.   
     
 Пустила фея золотий клубок,   
 За ним услід у світ пішла дитина,   
 І розкривав простори кожен крок,   
 І трепетала далеч лебедина.   
     
 Лежала мати, хора вже давно,   
 І не пускала ясного дитяти, —   
 Тож уночі втекло воно в вікно   
 Цілющих ліків матері шукати.   
     
 Перелісками і ярами йшла,   
 А де дорога слалася надвоє, —   
 Дитину нитка золота вела,   
 Як друг незрадний, до води живої.   
     
 Казала фея, що, мов дзвін, дзвенить   
 Одно на світі джерело студене,   
 І на сторожі вірно там стоїть   
 Її, дитини, мужній наречений.   
     
 Як місяць, горде мав він чоло   
 І світлі очі — лазурові зорі,   
 Із-під каміння сам він джерело,   
 Мов іскру, вибив у борні суворій.   
     
 Ішла дитина, і нерівна путь   
 Не раз вела у нетрі й чорні хащі,   
 Де гад сичить, де звірі злі ревуть,   
 Вергаючи отруйний дим із пащі.   
     
 Ішла дитина, на очах росла,   
 Змагала в серці острах передвічний,   
 І в слушну мить їй фея подала   
 До білих рук булатний меч двосічний.   
     
 Ішла вона не день, ішла не рік,   
 І вродою доспіла, як пшениця,   
 Коли вступила у дівочий вік   
 З мечем двосічним у стрункій правиці!   
     
 І не один у яр скотився звір,   
 І не одна розсічена гадюка   
 Сконала там, де між борів та гір   
 Пройшла з мечем красуня білорука.   
     
 І час настав. У чаші голубій   
 Переливався ранок, як перлина,   
 І край безодні при воді живій   
 Зустрілася із Жовтнем Україна.   
     
 Сон — не сон.   
     
 Ти вся була — пружиста тетива,   
 Натягнена до краю, до відмови.   
 Ти вся була — зірниця світова,   
 Що озорила луки і діброви.   
     
 Горіла в пісні свічкою печаль,   
 Минулих літ єдина осолода.   
 Позаду — стільки мурів і проваль,   
 Перед тобою — далеч ясновода.   
     
 Дніпро зеленим лукам рокотав,   
 Трава шептала у лугах ласкава   
 Про Жовті Води, славу серед слав,   
 Про чуб і про сережку Святослава,   
     
 Про сірий камінь з іменем Сірка,   
 Накресленим правицею безсмертя,   
 Про дні, коли нога робітника   
 Топтала вперше хартії подерті,   
     
 Про вічну правду мозолястих рук,   
 Що золоті виводили будовк,   
 Про день, коли Шевченко-самоук   
 Вістив науку гніву і любові,   
     
 Коли, як річка рано навесні,   
 Влилася ти в нове всесвітнє море,   
 І в арсенальськім спалено вогні   
 Неправду сиву і пожовкле горе, —   
     
 Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам   
 І на питання — будем чи не будем? —   
 Світам, сонцям, братам і ворогам   
 Одповіла могутнім Дніпробудом.   
     
 Колишеться і хвилює мла. У ній проступає білість і золото Лаврської дзвіниці, зелень розлогих пагорбів, ниви, сади, будови. Ірпінь. Молодий садок.   
     
 Чи пам'ятаєш ти, моя дружино,   
 Той день весни, солодкої, як біль   
 Кохання першого? Я у садку   
 З Богданчиком вовтузився: садили   
 Під тином ми акації колючі,   
 Щоб затінок і захист нам давали   
 Та садові. Ти на пухких грядках   
 Висаджувала цибульки тюльпанів   
 І корені потворні, із яких   
 Прекрасні мали вирости жоржини.   
 Лунали дружні голоси сусідів,   
 Пересміхи, перегуки. Шумів   
 Веселий поїзд, несучи людей,   
 Всіх до одного сп'янених весною,   
 І піснею про Галю молодую   
 В ньому дзвеніла молодість сама.   
 Метелик ранній пролетів бездумно,   
 Немов листок сухий, зненацька сів   
 На яблуньку, що посадив її   
 В порядку шефства жвавий Копиленко, —   
 І знову знявся, зляканий Богданом   
 Чи Булькою, що в радості собачій   
 Зичливо гавкала на цілий світ.   
 Текло повітря вогке над землею,   
 Вітрила-хмари в синяві пливли,   
 І серце ждало. Раптом з далини   
 Почувся — ніби тільки уявився —   
 Глибокий звук. Я стрепенувся перший   
 І крикнув: «Гуси!» То були вони,   
 Мандрівні птиці, вісники весни!   
 І всі ми приязним дивились оком   
 На ключ гусей, що плив шляхом високим,   
 І причувались в гоготанні їх   
 Добросусідські вигуки та сміх,   
 Як тут, у нас. О гуги. гусенята!   
 Прилиньте нині вактя на крилята   
 Земних дітей! Та ні! Дарма! Дарма!   
 Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрми!   
 І звертаю я голос на захід, що жевріє за моїм вікном.   
 Пастушки босоногі   
 І дівчата у вогких волошках,   
 Матері, що дітей на порозі стрічали   
 З грушевою ложкою в добрій руці!   
 Ковалі й хлібороби, Учені й співці,   
 Що з одної виходили хати   
 На дороги широкі, як світ!   
 Винахідники і садоводи,   
 Що одважно й рішуче   
 Перекроювали шати землі   
 На свою і нашу вподобу!   
 Києве мій злотолитий,   
 Ірпінська тишо смолиста   
 І рожева моя Романівко!   
 Ріки й луки, поля і заводи,   
 Духотворені людським трудом!   
 Світла кімнато моя   
 З голосними, як дзвони, книгами!   
 Портрети Шевченка і Руставелі,   
 Пушкіна бронзовий бюсте,   
 Початківців наївні листи!   
 Ніжні щепи, що я садив   
 Із веселими, милими друзями!   
 Народу мойого жаго невтоленна,   
 Що вела на круті верхогір'я,   
 Пурпуровим засіяні маком   
 І повиті нетлінними лаврами!   
 Хто це все перекреслив   
 Чорно-кривавою смугою?   
 Хто вкинув у чашу погожого ранку,   
 Коли мій синок   
 І тисячі наших синів і доньок   
 У свіжому бачили сні   
 Ковалевого сина й кріпацького сина   
 І тієї, що смерть поборола   
 Свого слова безсмертною крицею?   
 Україно! Прокляттям ти вся загриміла,   
 Гнівом ти вся налилась   
 По тонкі золочені вінця, —   
 І жага животворна твоя   
 Стала помсти святою жагою!   
 Ти жива, Україно моя,   
 Ти жива у родині великій,   
 У родині народів, що їх   
 Сила Жовтня навіки з'єднала,   
 Як єднає нагірні бурхливі річки   
 І спокійні річки степові   
 Море в лоні своїм незглибимім!   
 Ти жива в мозолястих руках трудових,   
 Що руками вояцькими стали,   
 Ти жива, бо з тобою в бою,   
 Всі очоливши братні народи,   
 Той народ, що великого Леніна дав   
 Людям і людству!   
 Ти жива, Україно моя,   
 Бо у гомоні вод твоїх чистих,   
 Бо у шелесті нив твоїх рідних   
 Ворогу — смерть!   
 Ти жива, бо в безсмертнім братанні,   
 Що окрилене Партії вітром,   
 Що осяяне Партії сонцем,   
 Ворогу — смерть!   
     
 Голос прокляття.   
     
 Від синього неба і синіх квіток,   
 Від доброго серця і чистих думок,   
 Від поля, повитого в ранішній сон,   
     
 Як дар, як удар наш, зустріньте прокльоні   
 Від рук, що пручались на матернім лоні,   
 Від наших народжень, від наших агоній,   
 Від пісні, від праці, від книг, від завзяття —   
 Зустріньте прокляття!   
 Немає покари, що вам заважка,   
 На світі немає легкого листка,   
 Що б каменем вам на сумління не ліг,   
 Коли б хто сумління збудити в вас міг!   
 Немає судді, що б здолав пом'якшити   
 Вам вирок смертельний, поріддя несите,   
 Немає руки, мозолями святої,   
 Що вас не жадала б скарать за розбої!   
 Те тіло, що впало від месницьких рук,   
 Здаля облітає презирливий крук.   
 Де крик душогуба навіки замовк, —   
 З огидою виє зневажливий вовк.   
 Земля вас не прийме в обійми святії,   
 Лиш вітер-могута по світу розвіє   
 У дебрі-пустині, на піски безводні,   
 Розносячи ваші останки холодні.   
 Від поля, від моря, від чорних могил,   
 Від хмари пожарів, що тьмить небосхил,   
 Від сиріт і вдів, від старців і калік —   
 Прокльон вам навік!   
 І я бачу її, бачу ту, кому до страдницьїих ніг клали поети всього світу і всіх століть найдорожчі свої приносини.   
 Бачу матір.   
     
 Простягла руки схудлі,   
 Розчесала русі кудрі,   
 Ой, що кучер до кучера, —   
 Чи то ж краса докучила?   
     
 Чи то ж літа не краснії,   
 Чи оченьки не яснії?   
 Ой не краса докучила —   
 Гримить-гуде за тучами,   
     
 Ллє зливою злостивою   
 Над матір'ю над сивою.   
 Іди ж, синку, кудрявчику,   
 Кудрявчику-ласкавчику,   
     
 Тройзіллячком умиваний,   
 Яр-м'ятою укриваний,   
 Сподіваний, угріваний!   
     
 Уста стулю — мовчатиму,   
 Сльозу в очах держатиму,   
 Коня твого за поводи   
 Сама візьму у проводи.   
     
 Іди, іди, дитя моє,   
 Не вкрий себе ні плямою,   
 Брати стоять за брамою.   
     
 Зовуть брати — в похід іти,   
 В похід іти, народ вести.   
 Кладу тобі печать одну,   
 Як гнів моїх проклять, міцну:   
     
 Бий ворога не мружачись,   
 Усім життям напружачись,   
 У серце бий недоброго,   
 Бо роду ж ти хороброго.   
     
 Уста стулю — мовчатиму,   
 Сльозу в очах держатиму,   
 Листів твоїх чекатиму.   
     
 І йдуть сини, несучи в грудях материне благословенн я, —і гуде земля — і шумлять води — і труп ворожий сиру землю криє — і в серці озивається слово:    
     
 Ти вся — жага, ти вся — горіння,   
 Ти — лук, стріла і тетива,   
 Століттям явлене видіння,   
 Моя зірнице світова!   
     
 Не раз таїли муку чорну   
 Твої затиснені уста,   
 Коли по воду животворну   
 Ти йшла, мандрівнице свята.   
     
 Як ти верталася додому   
 Від райдужного джерела   
 І на коромислі тугому   
 Дві кінви золоті несла, —   
     
 Напав розбійник із-за рогу,   
 Розбив сосуди золоті   
 І тіла вічномолодого   
 Розп'яв безсмертя на хресті.   
     
 І ти, розкинувши рамена,   
 Дивилась, як дітей твоїх   
 Орда розтоптує шалена,   
 І ніж разить, і тне батіг,   
     
 Як падають доми і вежі   
 З блакиті гордої у прах,   
 Як зміями повзуть пожежі   
 По біло-голубих хатах,   
     
 Як від вогню чорніють вишні,   
 Отари й череди біжать,   
 І тоне світ у тьмі кромішній,   
 І стогне поле від проклять, —   
     
 І погляд твій німий, о мати,   
 Понад землею загримів,   
 Заглушуючи всі гармати   
 І всіх єднаючи синів.   
     
 І почалась велика дія,   
 Назнаменована пора, —   
 І ще немає чародія,   
 Ще не загострено пера,   
     
 Ще не розгорнуто сувої,   
 Щоб пурпурове начертать,   
 Як з нелюдами у двобої   
 Людська зарокотала рать.   
     
 Відчувши в грудях спільну рану   
 І спільний бачивши пожар,   
 Устав пастух з Узбекистану,   
 Із Тули — тесля та зброяр.   
     
 Устав твій син, о рідна мати,   
 З синами сестер-матерів,   
 І на нападницькі гармати   
 їх грім правдивий загримів.   
     
 І хоч тяжкі іще дороги   
 До світосяйного кінця, —   
 З'єднала воля перемоги   
 Всі чесні голови й серця.   
     
 О, бачу я вогнем облиту   
 Страждущу постать на хресті, —   
 Та знаю: доки сонця-світу,   
 Не зникне правда у житті,   
     
 І вірю, нене, до загину,   
 Що зійде промінь у долину,   
 Неначе шабля золота, —   
 І    в заповідану годину   
 В прозору тишу голубину   
 Ти зійдеш, рідна, із хреста!   
     
 1942   p.   Нова редакція — 1956   p.     
