         
 * * *    
       
 Я пригадав собі один стіжок у горах.    
 З молодика сідав на нього срібний порох,    
 А я лежав на нім тихенько, наче звір,    
 І поглядом ловив сліди падущих зір.    
 Я ждав, коли прийде косуля їсти сіно,    
 Вона приходила щоночі неодмінно,    
 Тремтяча, як зоря, що впала в темнику!    
 Я ж оглядав її, рожеву й боязку...    
 Хотів би я побуть ще раз на тому стозі,    
 Діждатися й тебе в закоханій тривозі,    
 Почути, як прийдеш, як скинеш кептаря,    
 Як затремтиш, немов та сарна чи зоря...    
   
