         
 РУБАЇ    
       
 1   
     
 В Хайяма взяв я форму рубаї,    
 Вподобавши за лаконізм її.    
 Чи замалу, чи, може, завелику    
 Одежу матимуть думки мої?    
       
 2    
       
 Безсмертні всі: цей виховав дитину,    
 Той пісню написав, хоч і єдину,    
 А той, що не зумів цього зробить,    
 Коло дороги посадив ялину.    
     
 3    
     
 Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:    
 Безстрашно грому підставляють груди,    
 Щоб немічну берізку захистить,    
 Хоч знають добре — їм загибель буде.    
     
 4    
       
 Я з квітами прийшов тебе зустріти    
 І дуже довго ждав — зів'яли квіти.    
 О, поспіши, бо можуть почуття    
 Даремно у душі моїй згоріти!    
       
 5   
     
 Добро і лихо — світло й темнота;    
 Та не з пітьми бував сліпота —    
 Надмірне світло людям очі сліпить,    
 У темряву їх душі загорта.    
       
 6    
       
 Життя без книги — хата без вікна,    
 Тюрма глуха і темна, мов труна.    
 Крізь вікна книг свободи світло ллється,    
 Майбутнього видніє далина.    
     
 7    
       
 Я власну вічність бачу без облуди:    
 О, де б мене не поховали люди —    
 Там грудка української землі    
 З мого зажуреного серця буде!    
       
 8    
       
 Я лицемірити не можу, як святі.    
 Сорочки чистої замало у житті.    
 Потрібно сонця, сірника потрібно,    
 Щоб віршів не писати в темноті.    
       
 9    
       
 Дивлюся на берізоньку в зажурі,    
 Що виросла тендітною на мурі.    
 Їй теж потрібно рідної землі,    
 Бо там вона не витримає бурі.    
       
 10    
       
 Я чув, як серце жалісно кричить,    
 Щоб ворога лежачого не бить.    
 А розум говорив мені спокійно:    
 Затям, що завжди гадина лежить.    
       
 11    
       
 Ненависть і любов — неначе крила.    
 Коли одне крило в льоту пробила    
 Ворожа куля — не склади його,    
 Бо на однім летіти вже несила.    
       
 12    
       
 В труді прийде натхнення раз у рік,    
 Але коли — не знає чоловік.    
 Щоб тих щасливих днів не загубити,    
 Потрібно працювати цілий вік.    
       
 13    
       
 Бувають дивні на землі діла —    
 Серед зими черешня зацвіла.    
 Я між дерев довідався докладно,    
 Що поетеса їхня то була.    
       
 14    
       
 В криницю старості не заглядай,    
 Про те, яким ти будеш, не гадай,    
 Якщо не можеш бути вічно юним,    
 То замолоду не будь старим бодай!    
       
 15    
       
 Я у такому віці, що якраз    
 Було б чудово зупинити час.    
 Та він скоряється лиш нашим дітям,    
 Що завжди прагнуть перегнати нас.    
       
 16    
       
 «Роби добро,— мені казала мати,—    
 І чисту совість не віддай за шмати!»    
 Благословенний мамин заповіт    
 Ніхто в мені не зможе поламати.    
       
 17    
       
 Я міг би жити радісно й щасливо,    
 Якби мені вдалось маленьке диво:    
 Змирити серце з розумом — або    
 Дізнатись, хто говорить з них правдиво.    
       
 18    
       
 Не кажуть правди тим, хто помирає,    
 Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.    
 Брехня із милосердя — раз болить,    
 Брехня із страху — цілий вік карає.    
     
 19    
       
 Щасливим був я двічі: як на сіні    
 Мене віз батько в присмерки осінні    
 І як відчув, що в мене серце в    
 Те, що належить тільки Батьківщині.    
       
 20    
       
 Не смерті я боюсь, а темноти,    
 В якій не можеш сам себе знайти.    
 Благословенне світло дня і ночі,    
 Мисль, у якій засвічуєшся ти!    
       
 21    
       
 Сильніше за любов злоба горить,    
 Сильніше за красу вражає бридь,    
 Але життя росте лишень з любові,    
 Лишень краса людей навчає жить!    
       
 22    
       
 Загубить гай принадливість свою,    
 Як ти наткнешся в ньому на змію.    
 Сичання тихе здатне приглушити    
 Мільйони зичних співів у гаю.    
       
 23    
       
 Ми тільки почали розгадувати світ,    
 В щілину глянули, як діти з-за воріт;    
 Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,    
 Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!    
       
 24    
       
 Колись я думав: радощі — це путь    
 У світ незнаний із моїх Покуть;    
 Тепер я знаю: радість — то дорога    
 До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.    
     
 25    
       
 Ви любите лише себе? Любіть.    
 Збирайте в серці самолюбства їдь,    
 Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,    
 Щоб вашим трупом землю отруїть!    
       
 26    
       
 Із цього поїзда, що так прекрасно йде,    
 Потрібно висісти, але не знаєш де,    
 Де станція твоя — така печальна й тиха,    
 Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.    
       
 27    
       
 Життя подібне до книжок: одна    
 Грубезна, та порожня і дурна,    
 А та, тонка,— мов сонце. Та буває    
 Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.    
       
 28    
       
 Що більший самолюб і фарисей,    
 То більше прагне шани від людей.    
 Він так її приймає обережно    
 І крадькома, як чайові — лакей.    
       
 29    
       
 Ще від землі воно не відросло,    
                   не виповзло із мокрих шмат,    
 А мати іграшку йому —    
                   ах, майже справжній автомат.    
 І полум'ям воно січе, стріляє в материні    
 груди —    
 І мертвим молоком живе    
                   й росте малий невинний кат!    
     
 30    
       
 На милицях з війни додому він прийшов,    
 І впала перед ним його свята любов,    
 І, ногу з дерева цілуючи, шептала:    
 «О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»    
       
 31    
       
 Проходив я і всюди вздовж доріг    
 Дерева бачив — не зрізайте їх,—    
 Бо як же я повернуся додому    
 Пустелею — на батьківський поріг?!    
       
 32    
       
 Цвях витягнути важче, ніж забити.    
 Кидати важче, легше полюбити,    
 І важче в спогадах пройти життя,    
 Ніж просто бути молодим і жити.    
       
 33    
       
 Бувало, мати кличе, та дарма,    
 Я з книжкою сховавсь — мене нема.    
 І досі голосу в книжках шукаю,    
 Того, що я зневажив легкома.    
       
 34    
       
 Відходить все, як золоті черешні,    
 Серця ржавіють, як в намулі блешні,    
 Але цвітуть і сяють кожен день    
 Юнацькі мрії про літа прийдешні.    
