         
 * * *    
     
 На цій землі жили ми споконвік,    
 Лише обличчя змінювали трохи.    
    (Так змінює своє русло потік,    
 Але вода клекоче крізь епохи    
 Одна і та ж!) Одна і та ж душа    
 Вела мене то під варязькі шатра    
 (Там танець твій у люстрі палаша    
 Виблискував і пригасав, як ватра),    
 То під мечетей вилинялий крик    
 (Там ти — в петлі, а може — і в намисті:    
 Хан ластився до тебе, мов арик,    
 Свої дари приносячи нечисті),    
 То під готичних знаків нагаї    
 (Там ти ридала, нездоланна й горда,    
 Там вигоріли кісники твої    
 В сивинах, як в огні знамен когорта).    
 Я пізнаю тебе. Ти наче птах.    
 Нічого не лишилося з полону...    
 Лише в сльозі, що згасла на вустах,    
 Я вчув далінь палаючу й солону.    
   
