         
 * * *    
       
 Крізь чорний дим зневаги і брехні    
 Вона прийшла до мене в самотину.    
 Вона так ніжно принесла мені    
 Своє кохання, як малу дитину.    
       
 А я боявся руки простягти    
 І пестощами немовля накрити,    
 Питався дозволу у правоти,    
 Що вміє лиш соромити й корити.    
       
 Я відучився з радості ридать,    
 Я жити звик у темнім домі «мушу».    
 Коротке слово «ні» по рукоять    
 Я застромив у безпровинну душу.    
       
 Я знав; ніколи серце не проща    
 Того, що розумом безжально вбито.    
 Вона пішла і мертве дитинча    
 Взяла ще більш ласкаво й сумовито.    
       
 Я не кричав: «Кохана, повернись».    
 Я не чекав ні чуда, ані дива.    
 До горла правда скочила, як рись,    
 Розлючена і за неправду мстива.    
       
 1966    
       
