         
 ГРАНОСЛОВ    
       
 На вічну пам'ять    
 Максиму Рильському    
       
 1   
 Немов тремтіння зляканих осик,    
 Що затуляють листям сиві очі,    
 Коли сокири сплющений язик    
 В щелепах пил прицмокне на обочі,    
       
 Немов жіночий відчайдушний крик,    
 Що кличе порятунку серед ночі,    
 Немов червоної гадюки сик,    
 Що в серці загніздилась, як у клоччі,    
       
 Ношу в собі я найтемнющу вість,    
 Що з київських примчала передмість,    
 Постукала у двері спозарана...    
       
 Виходжу з хати й чую вже здаля —    
 Голосить в Голосієві земля:    
 Ой синку мій, велика в мене рана...    
       
 2   
 Не плачте, Ярославно, їде князь —    
 Тепер його вже не беруться стріли.    
 Лакузи Кончакові подуріли,    
 Перед полоненим упали в грязь.    
       
 Обличчя в нього тільки помарніле —    
 Не легкома доріженька далась.    
 Від іскри із підкови зайнялась,    
 І коні, ведучи вогонь, летіли.    
       
 Дивіться, Ярославно, на щитах    
 Його несуть хоробрі побратими,    
 Та ви лише скажіть йому: Максиме!..    
       
 І він прокинеться, як вічний птах,    
 Із попелу сивин своїх воскресне,    
 Щоб знову вам життя віддати чесне.    
       
 3    
 Він дні свої, як сосни злотокорі,    
 Для нив будущики спалив дотла.    
 Його душа у слово перейшла,    
 Повставши в працьовитій непокорі.    
       
 Та коли він востаннє з-за стола    
 Підвівся в першій і смертельній зморі,    
 Гули не пізнані ще нами зорі    
 В згасаючому всесвіті чола.    
       
 На скелях болю в чорній порожнечі    
 Вони померли... І його труна    
 Нам обривала руки молодечі.    
       
 Від мертвих сонць така була вона,    
 Що й тінь її врізалася у плечі    
 І гнула нас, як брила кам'яна.    
       
 4    
 Залізний нелинь чорними руками    
 Давив у нетрях туч, немов гаддя,    
 Палючі блискавиці все життя,    
 Згораючи над юними дубками.    
       
 У нього переймаючи знаття,    
 Вони росли й міцнішали з роками,    
 А з нього листя падало зірками    
 Від радості за їхнє майбуття.    
       
 Вогненні ручаї текли по ньому,    
 Клекочучи, шугали у траву,    
 Аж доки серце із грудей старому    
       
 Не вижорнали — в темінь грозову.    
 Та він і мертвий береже від грому    
 Свою родину, в зелені живу!    
     
 5    
 Була у нього усмішка дитяти —    
 Блакиті української тепло.    
 Любов'ю серце зроджене було,    
 Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.    
       
 І сивокриле, зжурене чоло    
 У сяєві Франкової посвяти.    
 І, панською сокирою потяте,    
 Ім'я Залізнякове в нім жило.    
       
 Лиш кольору очей не передам,    
 Що світ у слові залишили нам,    
 Де з подиву і гордості горів я;    
       
 Його, як ластівки у небі слід,    
 Червонокровий не пійма граніт,    
 Ні мармур, що слабий на білокрів'я...    
       
 6    
 Стояв і плакав я коло труни    
 Максима Рильського в печалі темній.    
 І сам себе у марноті нікчемній    
 Побачив із його височини.    
       
 І сам собі я говорив: збагни,    
 Що смерть іде по стежці потаємній,    
 Щоб мозок твій перетворити в кремній,    
 А кість — у пневматичність бузини.    
       
 Безсмертя виростає не з могили,    
 Воно встає з колиски до вікна —    
 В житті його велика таїна.    
       
 Благослови свої життєві сили,    
 Щоб так, як він, свою верстати путь,    
 А помирати можна вже як-будь.    
       
 7   
 Він вийшов з хати в млисте передрання,    
 Зачувши, як гуде мисливський ріг    
 Далеких друзів... До дітей своїх    
 Не повернувся досі з полювання.    
       
 Чи заманила чорноока ланя    
 Його туди, звідкіль нема доріг,    
 І досі він шукає мовчки їх,    
 Соромлячись безсилого волання?    
       
 Ні! Він стріляв драпіжників-вовків    
 І спить тепер у курені з вінків    
 Так тихо, ніби Україна сниться.    
       
 Дерева бовваніють навкруги    
 В тумані надвечір'я, мов стоги,—    
 Між ними ходить слави олениця.    
       
 8    
 Колись мій батечко учив мене,    
 Як за столом тримати гарно ложку.    
 Я, слава богу, вивчився потрошку,    
 Хоч діло це (не смійтеся!) складне.    
       
 Один бере ту ложку, мов Явдошку    
 За руку, і викручує, і мне,    
 А другий візьме, як смичок,— і тне,    
 А третій допаде — як в морі дошку.    
       
 Навчіть перо тримати, друже мій,    
 До спазм, до зомлівання, до каліцтва,    
 Щоб видати всю силу чоловіцтва...    
       
 А там його в запеклості німій    
 Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,    
 Писати і писати, доки вдасться.    
       
 9   
 Я голос чув його в сумному залі:    
 «Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,    
 Що з ваших книг обдмуха пил століть,    
 І вам начистить ордени й медалі,    
       
 І підоллє епітети зів'ялі    
 Підхлібників старих, що навдогідь    
 Вам золотом назвали вашу мідь,    
 А стежечку — стрілою магістралі!    
       
 Вона повзе, як ворог, з темноти;    
 Якщо з мечем назустріч їй не йти —    
 Життя від вас тікатиме, як обрій!    
       
 Той смерть свою навіки поборов,    
 Хто на її ненависть мав любов,    
 Хто рівня їй, але у силі добрій!»    
       
 10    
 Любити свій народ і в тій любові    
 Ходити, наче кінь у хомуті,—    
 Дарма що день у день гризе до крові,    
 Здуває горб на гордому хребті.    
       
 Не скаржитись на пужална грабові,    
 Ні на шляхи безводні і круті,    
 В драбиняку тягнути густоброві    
 Снопи надій на паски золоті.    
       
 Не оглядатися в сумній тривозі —    
 Хоч би й півсвіту склали на гарбу    
 І вигнули в зеніт рубель на возі,    
       
 Копитами впиратися в журбу —    
 І не розбити бджілоньку слабу,    
 Що впала в дощ і сохне на дорозі.    
       
 11    
 Стоять вінки червоні, як щити,    
 І він лежить, як воїн у зброярні.    
 Чи рани ті незримі і безкарні,    
 Що він їх мусив у душі нести?    
       
 У варті біля нього став і ти,    
 Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.    
 Ти віршики пописував бездарні    
 І геніальні наклепи-листи.    
       
 Падлючності й страху брудний байстрюче,    
 Йому ти серце пробивав могуче    
 І виливав на нього власну гидь...    
       
 Але твоя вже вибила година,    
 І мимоволі добра ця людина    
 Тобі своїм безсмертям відомстить!    
     
 12    
 Учіться в нього, юні гранослови,    
 В незграбній брилі думки віднайти    
 Ясні і вперті лінії плити,    
 Придатної для вічної будови,    
       
 Приєднувати геніїв світи    
 До володінь Тарасової мови;    
 Коли ж похвал насунуться димове,    
 Від їх трутизни очі берегти!    
       
 Шануйте коми кожної пір'їну    
 В розкриллях білих ста його томів,    
 Що піднімали з урвищ Україну.    
       
 Він так її любив і розумів,    
 Що не загубиться у пітьмі тліну    
 І на світанку вернеться домів.    
     
 13    
 Моя душа в розколинах, мов скеля,    
 Тумани смутку сплять на дні проваль.    
 Та сходить сонце і ясніє даль —    
 Виходжу з туги, наче з підземелля.    
       
 Не перетре піском своїм пустеля    
 Моєї мови голубий кришталь.    
 Перероста в граніт м'яка печаль,    
 З путі зникає постать Азазеля.    
       
 Тікає дух пустиш... Я іду,    
 Хоч він мені будує на біду    
 Високі — до небес — перегороди...    
       
 Веди мене, дорого правоти,    
 Як не мені, дай іншому дійти    
 На тихі зорі і на ясні води.    
       
 14    
 Він не робив з пера громовідводу    
 І не осліп в обіймах блискавиць.    
 Його не бачили лежачим ниць —    
 Хіба тоді, як пив з потоку воду.    
       
 Він України мав чарівну вроду,    
 Носив її наймення гордолиць.    
 Він виріс від суниць аж до зірниць,    
 Великий гранослов свого народу.    
       
 Йому призначено і далі йти    
 Через усі весілля наші й тризни,    
 Через любові нашої мости,    
       
 Що не бояться толу, ні гнилизни,    
 В сивинах сонце нинішнє нести    
 В майбутнє сонце нашої Вітчизни.    
     
 15    
 В його житті ще раз вони страждали,    
 Ще раз пройшли чистилище вигнань,    
 І їх поем щонайтонкішу грань    
 Він в українські переніс кристали.    
       
 На мить вони в липневу ранню рань    
 Покинули високі п'єдестали,    
 В почесній варті біля нього стали,    
 І плечі їх здригались від ридань.    
       
 Та він із ними перейде межу,    
 Де не питають паспорта, ні мита —    
 Пускають правду, завертають лжу...    
       
 Світитиме народам із пітьми    
 Зоря Максима Рильського, умита    
 Міцкевича і Пушкіна слізьми.    
       
 1967   
