         
       
 Вірші з Монголії   
       
 * * *   
       
 Полечу я до Монголії    
 Та й куплю собі коня    
 Білого, як цвіт магнолії,    
 Ніжного, як цуценя.    
       
 І назад я аж до Києва    
 Буду їхать на коні.    
 Стану, як душа Батиєва,    
 При невидимій стіні.    
       
 І заплачу я від наляку —    
 Де ж ті храми, де церкви,    
 Що монгол побачив здалеку    
 Із-за Волги, з-за Туви?    
       
 Ні, не він збивав копитами    
 Плінту з-під небесних бань —    
 Підривали динамітами    
 Твердість княжих мурувань.    
       
 Він — під окрики та ламенти —    
 Бляху золоту здирав.    
 Хто ж виважував фундаменти?    
 Хто каміння звідси крав?    
       
 Хто ж то застеляв соборами    
 Заболочені шляхи,    
 Де ж той хан з думками хворими,    
 З видом лютої пихи?    
       
 Ще димує церква спалена,    
 В небесах летить притвор —    
 Тут пройшли батири    
 Сталіна — Постишев та Косіор.    
       
 А за тими багатурами —    
 Їхня гвардія тверда.    
 Обжиралась довго мурами    
 Жадібна святинь орда.    
       
 Серце стогне, ніби в оливі    
 Розгаряченім кипить.    
 Як же конику — монголові    
 Розказати, що болить?!     
     
