         
 * * *    
       
 Біля вуликів на землі    
 Лежить собі дід мій і куня.    
 І лазять бджоли по його чолі,    
 Як по розтрісканім зрізі пня.    
       
 І лазять бджоли по запалій щоці,    
 І він лежить собі, як неживий.    
 Очі його, немов чорні рубці,    
 Зашиті сивою ниткою вій.    
       
 Не ворухнеться його рука —    
 Нехай беруть собі карий мед.    
 Дідусь мій до смерті своєї звика,    
 Як звикає до слави поет.    
       
 1965    
