         
 * * *   
     
 Біжить під зливою лошиця,    
 Крізь темні хащі — напролом;    
 Дощ прогинається, ятриться    
 Крильми над золотим хребтом.    
       
 Вона, мов блискавка червона,    
 Летить крізь памороку віт.    
 Вода звисає, як попона,    
 І б'ється об тугий живіт.    
       
 Гуркочуть брили грому в скалах,    
 Мов неба колеться горіх;    
 Полум'яніє гриви спалах    
 Над сполохом очей і ніг.    
       
 Вона стрясає дотик тучі,    
 Води, що в пахи затекла;    
 А як же їй знести палючі,    
 Нещадні лоскоти сідла?!    
       
 Як винести залізну ласку    
 Вудил, що розпинають рот,    
 Слухняності й вуздечки маску    
 І світ у шорах, наче грот?!    
       
 Як може покоритись потім    
 Душа бентежна і нага    
 Колючим шпорам, і чоботям,    
 І блискавиці батога?!    
       
 Це я питаюсь — і за спину    
 Ховаю мокрі ремінці.    
 А цукру білу каменину    
 Несу в простягнутій руці.    
       
 Ні, відступитися незмога,    
 А лиш благати: «На, візьми!»    
 Вона ж моя, ця тонконога    
 Кониця з білими крильми!    
   
