        
 ПІСНЯ 3 ПІВНОЧІ   
     
 (Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)   
 Лірична поема     
     
 Частина І.   
 Давно вже ніч свої пустелі   
 великі зорі висипа,   
 давно в бараці раби темні,   
 як під водою вічні скелі,   
 на нарах сонними лежать.   
     
 Висока стеля капа мокра,   
 бо люди дихають, сопуть...   
 а дума сльози із-над Волги   
 на поле рідне глухо котить,   
 де села сонячні ростуть.   
     
 Ой думи мої, зорі...   
 ген-ген буран од степу   
 до гір закотив небо   
 і вами у безодні,   
 неначе корогвами,   
 гойда понад снігами!   
     
 Колись мені мати   
 серпа одшукали,   
 жартуючи, жати   
 в степи виряджали,   
 а я був дитина —   
 й мале цуценятко   
 узяв у торбину   
 та й рушив до батька.   
 Із цуциком милим   
 у житі ганяли   
 і сонце в долини,   
 мов колесо, гнали.   
 А батько косили   
 у гонах під шляхом:   
 об сонячні жили   
 косою бряжчали...   
 Гукнули на мене   
 над свіжим покосом,   
 щоб я, мов шалений,   
 не бігав там зовсім.   
 І перепел знявся   
 із степу на вітер,   
 і сонце сховалось   
 у сірому пір'ї.   
 І цілий день літній   
 в повітці у яслах   
 із цуциком бідним   
 лежав я та плакав.   
 Язик його теплий   
 лизав мені губи,   
 мов щіточка, терпко   
 чесав мені чуба.   
 І я з його ласки   
 заснув, мов з купелі...   
 Прокинувсь — у яслах   
 уже було темно...   
 А мати стояли   
 мої наді мною   
 і зорі знімали   
 із неба рукою...   
 У чуб мій вплітали,   
 мов зерно в колосся,   
 ще й лоб цілували   
 в заплаканих росах.   
     
 Гей, мрії, демони лукаві,   
    нащо терзаєте мій дух —   
 важкі примари дня криваві   
    спиняють часу вічний рух.   
 І, я ж забув лиш на хвилину   
 про долю — муку мовчазну.   
 Забув, що у кайданах згину   
 під ніч похмуру та грізну.   
 Мене чужина приголубить.   
 на Волзі в дикому яру,   
 про волю пісню там затрубить   
 буран величний у бору.   
 А осінь пізняя заплаче   
 за юним згубленим життям,   
 і ворон хмарами прокряче   
 свій сум самотності полям.   
 Забув...   
 Та ти ходою кам'яною,   
 людино сіра, вартовий —   
 розвіяв дійсністю страшною   
 вінок думок мій польовий.   
 А ніч все тягнеться, як ріки,   
 і давить душу, мов піском...   
 Коли ж, коли ми вже розіб'єм   
 кайданом катові висок?!   
 Ой думи мої, зорі...   
 ген-ген буран од степу   
 до гір захопив небо   
 і вами у безодні,   
 неначе корогвами,   
 гойда понад снігами.   
     
 На тройці дзвонить схід за лісом:   
 зимовий день на лікті знявсь;   
 в бараці сон тумани віша,   
 народ заснув, як розіп'явсь.   
 Густе повітря душить груди...   
 У поле хочеться зітхнуть;   
 од поту мокрі раби... люди...   
 шукають вошей і хропуть.   
 А я качаюся на нарах,   
 ліса ввижаються мені;   
 лани кохані в світлих чарах   
 шумлять у серці в глибині.   
 Чи я побачу й ще Вкраїну,   
 Дніпро та жито на полях?..   
 Чи, може, тут, в Росії, згину,   
 Як пес забутий, у рядах?..   
 Мов стогін з кручі, крик приходить:   
 «Пора вставати!.. Уставай!..»   
 Загув, як бджоли, люд-невольник...   
 Як осінь плаче серед гаю,   
 заплакав сум людей-жовнірів   
 на цинівках соснових нар...   
 Так дикий ворон десь на вітрі   
 у вікна б'ється поміж рам...   
 Під лайку кадрових пригінчих   
 свою рушницю кожен взяв,   
 на муштру, мов на муку вічну,   
 пішов...   
 У тугу душу закував.   
     
 День ясний, тихий і морозний,   
 як срібні дзвони, голосний;   
 і, наче пан, стоїть вельможний,   
 закривши полами всю Волгу,   
 у шатах снігу ліс густий.   
 Сліпуче іскрами сіяють   
 долини, гори в далині;   
 буран спинив і зорі й хмари,   
 лежить на горах, позіхає —   
 в постелі білій крижаній.   
 На площі рівній та великій   
 шикують ротами людей:   
 команда, крики линуть дикі   
 в повітря тихе із грудей.   
 Ось роті нашій розітнулась   
 «Рівняйсь!» — команда крижана,   
 луна над лісом посковзнулась,   
 як по стіні високій дня   
 та дзвінкоперая стріла,   
 що з лука випустив сармат.   
     
 Стоять у колонах юнацтво, діди —   
 безгласнії вівці держави,   
 стоять і чекають, коли їм іти   
 в рови на бенкети криваві...   
 І череп у брата, мов ляду, зірвать,   
 над горами мертвих розбити —   
 і, як печеніги, танець розпочать   
 по Литві в метелиці дикій.   
 Як вийде ж ридати над трупами ніч   
 і тугу на місяць повісить,   
 то й ваші вже кості там будуть стриміть,   
 як білі пеньки понад лісом.   
 На ранок вітри зірвуть листя в садах,   
 застелять шляхи на Вкраїні,   
 щоб вічно безплодні гули дерева   
 на сонці в степах-домовинах.   
 А ваша дружина, і сиві батьки,   
 і діти обідрані, голі   
 ой будуть по листі шляхами іти   
 од горя без розуму й волі...   
 Під листом шукатимуть ваших слідів...   
 Не найдуть...   
 не кончать дороги...   
 в чужинця впадуть на холодний поріг,   
 щоб вже й не вставати ніколи!..   
     
 Степи ж мої, далекий край! —   
 прощайте вже навіки!   
 Жене мене в строю відчай   
 учитись мовчки умирать,   
 як хвилю гонить вітер.   
     
 Над полем он гуде бугор,   
 немов казан підземний:   
 проз його рота,   
 наче бор,   
 зірвався з місця і бігом   
 летить в колонах степом.   
     
 Біжу я з ротою під ліс,   
 куди біжить Свіяга...   
 Над ними хмар тягар навис...   
 Як дід, нагнулось небо вниз —   
 нести їх не здолає.   
 Вже іній сів на ліс сріблом   
    і кучері узором   
 гойдаються в струнких сосон,   
 бо пара з нас ляга стовпом,   
 нахиленим над бором.   
     
 Мов капітан на кораблі,   
 посеред степу ротний   
 стоїть під лісом на бугрі   
 і в небі,   
 що збуло глибінь,   
 полоще крик недобрий:   
     
 «Наддайте шагу, маладци!» —   
 а мій сусіда стогне...   
 По жовтім змученім лиці   
 річками чорний піт летить,   
 щоб море горя сповнить...   
     
 Тривожно дзенькнули штики —   
 на села впав за обрій   
 страшний короткий стогін-крик,   
 упав на цвинтарні хрести,   
 щоб голосити в дзвонах.   
     
 А на снігу сусіда мій   
 харчав і побивався,   
 лила із рота кров у сніг,   
 неначе з сосни на вогні   
 живиця википала.   
     
 З'явився ротний коло нас:   
 «Ти что?.. А ну-ка, паря!..» —   
 та мерзлим чоботом, мов кат,   
 між ноги нижче живота   
 лежачого ударив.   
      
 А як побачив, шо жовнір   
 лежить в крові калюжі,   
 камінним голосом звелів:   
 “У лазарет!” І знов рабів   
 погнав у муштрі мучить.   
     
 Ч  астина   ІІ     
     
 Ішла під небом    в Каспій Волга,   
 ловила тіні берегів,   
 та крижана, мов мармурова,   
 плита упала із лісів:   
 сховала води в сині ями,   
 сховала відбітки від гір;   
 а самі горі над степами,   
 де хмари падають снопами,   
 он сяють днями із шпілів!   
     
 Отам на горах примостився   
 у лісі сивому шпиталь,   
 в сніги глибокі нахілівся   
 та слуха, що гуде буран:   
 притулок темний для жовнірів   
 кого ти викинув з вікна   
 у ліс густий під хмари сірі,   
 що звисли з неба, наче вії,   
 туди, де туча залягла.   
     
 Його пси дикі оточили   
 і зуби гострі, як шпилі,   
 в сніги холодні застромили    
 десь аж до чорної землі.   
 До того ж трупа не підлізуть –    
 жіноча постать там стоїть,   
 як постамент журби залізний,   
 у свиті ношеній, облізлій   
 та стереже його од їх.   
     
 У неї капають ще сльози   
 в обличчя мертве юнака –    
 й немов    сміються на морозі   
 до неї губи мертвяка.   
 Як місяць стане під лісами,   
 лілеї світить ним вона…   
 Круг трупа квітки над снігами   
 чудними білими лістками   
 до ранку срібного горять…   
     
 Загомонів у лісі білім   
 словами сніжними шпиталь –    
 і в горах мертвозанімілих   
 уже став слухати буран:   
 вночі жовніри у палату   
 внесли товариша свого –    
 він кров’ю ліжко все заляпав,   
 і на підлогу натекла там   
 густа, гаряча, темна кров.   
     
 Всю ніч сердега побівався   
 та ліжком гуркав піж вікном;   
 до луток пальцями чіплявся ,   
 кричав, що їде він Дніпром.   
 Кричав, що з човна йому мати    
 змиває голову в воді;   
 таких, як лебеді, крилатих   
 метеликів бере в латтаті,   
 пуска на брові та до вій.   
     
 Пуска на брови й промовляє:   
 дивися, синку, аж на дно –    
 твоя Марися он спиває   
 і простеля тобі рядно…   
 З тобою то лягати спати   
 вона зібралась в куширі…   
     
 І враз неначе його мати   
 у воду впала на латаття,   
 а далі — в сині ятері.   
     
 А він на човні сам полинув   
 у них по хвилях аж до скель...   
 Кричав, що ще не хоче гинуть,   
 бо десь Марися його жде...   
 І вмить зірвався із постелі,   
 за рами дико ухопивсь...   
 Забризкав кров'ю стіни темні...   
 Він головою, мов скажений,   
 подвійні рами проломив...   
     
 Упав із вікон моїх сизих   
 в глибокий сніг аж у ліси...   
 гаряча кров його на кризі   
 надворі іскрами горить.   
 А душа матері ночами   
 із України приліта,   
 над сином месника чекає,   
 щоб він про сина все, що знає,   
 народам бурями підняв...   
     
 Буран вже далі і не слухав,   
 труснув лісами серед гір —   
 завили звірі у яругах,   
 з дубів і сосен завірюха   
 зірвала силу давніх гнізд —   
 і, наче чорними шапками,   
 крутила ними в небесах...   
 Де Волга дме вітри боками,   
 душа жіноча під снігами   
 лежить із сином у лісах.   
     
 Буран летів, гримів піснями,   
 і гори всіх країв землі,   
 що мовчки стигнуть над морями,      
 схилилися із хмар шпилями,   
 як списами богатирі:   
     
 «Спи ж вічно   
 в холодних російських степах,   
 дитино забутого краю!   
 а я буду скрізь городи пролітать   
 і флюгери з баштів у їх ізривать,   
 аж доки Вкраїна робоча не встане.   
     
 Її вже шумлять над морями сини:   
 питають про тебе, жовніре!   
 З Голгофи твоєї шукають роси,   
 щоб в серці своєму до смерті носить   
 кривавую рану Вкраїни.   
     
 Я, о сину мій, аж доки земля   
 не зійде з своєї орбіти,—   
 мале твоє ім'я в глибоких світах,   
 як душу болючу свою на вітрах,   
 все буду під сонцем носити!   
     
 1916 р.   
     
