         
 В ОБОРОНУ ХЛІБА 
     
 Юначе мій, чиєїсь мами сину,   
 Зодягнений на джинсовий мотив,  —   
 Я    вже завмер, коли ти... півхлібини   
 «В дев'ятку» натреновано вгатив!   
     
 Солоним потом заливає спину...   
 Футбол, як бачиш,  —   не солодка гра!   
 Перепочинь. Та поговорим, сину.   
 Бо є про що. І   —   вже давно пора.   
     
 Я    просто, не домішуючи меду,   
 Скажу:   
 коли ти замахнувсь ривком   
 Ударить хліб,   
 твоя весела кеда   
 Мені під серце влучила носком.   
     
 Ти вдарив так,   
 що потемніло в оці,   
 І по державні крайні рубежі   
 У всіх, що пухли в сорок шостім році,   
 Від жаху похолонуло в душі.   
     
 І у батьків, які на полі ратнім   
 Ділили хліб, мов долю у бою,   
 Відкрилися старі солдатські рани,   
 І заболіли в смерті на краю.   
     
 І в матерів, коли ти через луки   
 Котив хлібину, як футбольний м'яч,   
 Так застогнали, затужили руки,   
 Немов по них ти потоптавсь навскач.   
     
 Ми всі із хліба виростали, сину,   
 Із праці себто   —   чуда із чудес,—   
 Яка нас охрестила на Людину,   
 Піднявши з чотирьох до піднебесь.   
     
 Нас кликав хліб на добре, чесне діло   
 До братнього, трудящого коша.   
 Ми в нім шануємо не тільки тіло,   
 У нім народна світиться душа.   
     
 І я тобі сказати чесно мушу:   
 Ти можеш лущить м'яч, немов горох,   
 Але коли вже замахнувсь на душу,  —   
 Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!     
