         
     
 КРИЛО   
     
 І   
 Потяглися журавлі   
 вдалеч плавко.   
 Доганяв їх листопад за селом.   
 А один, як сирота,   
 гірко плакав   
 З перебитим у лікті крилом.   
     
 А ішов собі хлоп'як через луки.   
 Запримітив сірому здаля.   
 Він узяв, як дитину,   
 на руки   
 І додому приніс журавля.   
     
 Поселив за комодом в куточку.   
 (Звідти смішно стирчав йому ніс).   
 Мати вишила журавку сорочку.   
 Батько кеди з крамниці приніс.   
     
 Стало швидко крило заживати.   
 І, коли відгуляла зима,   
 Якось вийшов цибато із хати,   
 Стрепенувся, злетів   
 і — нема...   
     
 Похилився хлоп'як біля ганку.   
 Від зажури ще більше змалів...   
 Коли це вересневого ранку   
 Повен двір прибуло журавлів!   
     
 Вийшов з гурту у кедах цибато   
 І сказав хлоп'яку:   
 — Не журись!   
 Щовесни прилітатиму, брате,   
 Бо крилом я до тебе приріс.   
     
 II 
 Отак вони й росли, як близнюки.   
 Навчив журавлик хлопчика літати.   
 Коли село хилилося до сну,   
 Вони удвох виходили на луки,   
 І журавель розповідав малому   
 Про Африку, про Ніл і піраміди,   
 Що вельми схожі на стоги тутешні,   
 Про модно розфарбованих папуг,   
 Які по-людськи вміють говорити.   
 І ще про різні дива та дива,   
 Що і перо журавки не опише!   
 А потім над селом вони злітали,   
 І зорі їм ховалися під крила,   
 І так обом їм хороше було!   
 Незчулись, як хлоп'як закінчив школу,   
 І якось він надвечір у леваду   
 Прийшов не сам.   
 І журавель сказав їй:   
 “Щаслива ти. Достойна в тебе пара.   
 Я вас обох приймаю. І — люблю”.   
 О, як утрьох їм високо літалось!   
 І так у світі хороше було!   
     
 III 
 А поруч жив сусіда-завидюх.   
 Стояла в нього на два ганки хата.   
 Добра усякого — аж розпирало   
 Суцільний мур.   
 Лиш де-не-де у шпари   
 Вужами витикалися антени.   
     
 Дітей у нього не було.   
 Зате   
 Мав сад, задушений глухим парканом.   
 (Той сад здаля минали солов'ї).   
     
 Собаки не любили його, страх!   
 Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,   
 А де ступав,— там не росла трава...   
     
 * * *   
 Якось опівночі петляв по луках:   
 Щось крадене за пазухою ніс.   
 Аж гульк — з туману виринула з'ява.   
 То був журавлик.   
 Він до чоловіка   
 За звичкою довірливо ішов.   
 (Бо думав же — л ю д й н а)...   
     
 Зеленим люто засвітились очі:   
 “Ага, так ось хто вистежив мене?!   
 То на ж тобі!” — Ціпок зловісно свиснув.   
 І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.   
     
 * * *   
 Ішов по луках весело юнак   
 На зустріч із своїм цибатим братом.   
 Та зопалу об щось м'яке спіткнувся.   
 Під ноги глянув — сполотнів, як місяць:   
 Лежав долілиць мертвий журавель.   
 Припав до нього   
 і сахнувся дико,   
 Коли у мертвім оці журавля,   
 Як в дзеркалі, своє лице угледів,   
 Що просто на очах старіло важко:   
 Одна по одній зморшки проступали,   
 Кришились зуби, западали щоки,—   
 І він ставав столітнім, древнім дідом.   
 А потім щось під серцем обірвалось,   
 І сич зареготав, як потурнак:   
 “Уже тобі ніколи не літати!”   
 Повів незрячим поглядом.   
 Нараз   
 Опікся оком об ціпок терновий —   
 І все до скрику зрозумів. Усе!   
 IV 
 Сусіда саме, приховавши кражу,   
 Уже до сну збирався.   
 Коли це   
 Примарно тихо прочинились двері,   
 І хтось нечутно перейшов поріг.   
 Він придивився — і здерев'янів:   
 Стояв юнак, сивіший від туману,   
 З обличчям сірим, як сира земля,   
 А з правого плеча звисало в нього   
 Замість руки   
 надламане крило.   
 Повільно, ніби в напівзабутті,   
 Він лівою господарю простяг   
 Ціпок терновий... у крові по лікоть.   
 “Не я! — завив господар, наче вовк,—   
 Свят-свят, не я!!!” —   
 він кинувсь до дверей   
 І остовпів: як завше,   
 на колоду   
 Вони заперті наглухо були.   
 Нікого. Тихо-тихо, як у ямі...   
 Щовечора усі, як є, замки   
 Перевіряв руками і зубами,   
 Але щоразу, саме опівночі,   
 На роковім дванадцятім ударі   
 Незрима сила прохиляла двері,   
 І на порозі виростав юнак   
 З обличчям сірим, як сира земля,   
 Сивіший від туману.   
 А з плеча   
 Замість правиці   
 важко опадало   
 Крило.   
 Повільно, ніби в напівсні,   
 Лівицею господарю підносив   
 Ціпок терновий... у крові по лікоть...   
 Щоночі дядько, як у пастці вовк,   
 Метався, бився об замки пудові,   
 Нікого не знаходячи.   
 І врешті   
 Зламався, як ціпок... у лікті.   
     
 V 
 Одного дня, обходячи людей,   
 Поза хатами він прокравсь до суду   
 І, захлинаючись, шептав:   
 “Це я!   
 Це я... убив.   
 О, знову він іде   
     
 По мене, т о й...   
 з крилом замість руки!   
 Сховайте... А як треба — посадіть.   
 Та тільки ж не навсправжки,   
 а для ока.   
 Мо', пересиджу, доки той... забуде!”   
     
 * * *   
 Старий суддя замислено дививсь   
 Кудись далеко, може, аж... за Ельбу. 
 У нагородній планці ордени   
 На піджачку пліч-о-пліч спочивали.   
 Коли зарослий, вовкуватий дядько,   
 Як злодій, скрадливо переступив   
 Крутий поріг суворої кімнати,—   
 Криваво засвітились ордени,   
 Усі як є. А їх було дванадцять.   
 Суддя дививсь повз дядька. Говорив,   
 Мов сам до себе: “Бач, схотів чого:   
 В тюрмі сховатись. Пересидіть кару...   
 Не вийде, дядьку,   
 Ти таке вчинив,   
 Що і статті у кодексі немає,   
 За котрою судили б ми тебе.   
 Ти ж найсвятіше — небо,— дядьку, вбив.   
 А це вже вище від людського суду.   
 Хіба що совістю тебе скарать?   
 Так і її ти вже давно продав   
 Втридорога... із салом на базарі.   
 Ото хіба іще зостався страх.   
 То хай хоч страх тебе щодня вбивав:   
 Він, слава богу, не підсудний нам!”   
     
 * * *   
 Потяглися журавлі вдалеч плавко.   
 Доганяв їх листопад за селом.   
 Тільки сивий чоловік тихо плакав,   
 Юний... сивий чоловік німо плакав   
 З перебитим у лікті крилом.   
