         
 ДИВОВИЖА   
     
 Про світ увесь казати не берусь,   
 а все ж траплялась і мені нагода   
 у світі многоликім побувати,   
 що гув, як вулик, у стонадцять мов,   
 дивуючи одмінністю ландшафтів,   
 повір'їв, рас, і рис, і кольорів.   
     
 Та з-поміж див, дивин і дивовиж —   
 одне —   
 ніяк збагнути не в спромозі.   
 І щоб сказати: надто вже замудре,   
 так ні ж — простішого дарма й шукати!   
     
 ...Є тип людей, чи, пак, стереотип,   
 що зустрічається у кожнім краї   
 клішований:   
 в Канаді чи у Штатах,   
 в Японії, на Фіджі чи в Парижі   
 (немовби їх з держави у державу   
 везуть поперед тебе: тільки вчора,   
 здається, у Нью-Йорку розвітались,   
 а він уже у Бельгії стрічає,   
 хоч в іншім строї, а з лиця — той самий).   
     
 З ним вельми легко увійти в контакт:   
 говорить мовами усього світу,   
 достоту жодної не знаючи.   
 Одначе    
 для діла — саме стільки, скільки треба.   
 (Для серця ж...   
 А до чого тут воно,   
 коли про діло йдеться?)   
     
 Як правило, натурою широкий,   
 без комплексу місцевих сентиментів,   
 він незлобливо, зверхньо посміється   
 над вашим і тутешнім пережитком,   
 чи, “хай по-твоєму,— патріотизмом”.   
 Обніме широко,   
 через моє плече   
 на власну позираючи лівицю 
 з годинником японським: чи не довго?   
 І тільки вже біля самого трапу,   
 одвівши очі, кине мимохідь:   
 “Ну, як воно ведеться там у нас...   
 У вас, пробачте, як тепер живеться?”   
 І, схаменувшись, похапцем наклеїть   
 зневажний сміх модерного хлопчини,   
 що вчасно збувсь наїву хутірського;   
 “Усе ще там... про корінь гудемо?”   
 І, жестом міжнародним поплескавши   
 по рукаві, пластмасове докине:   
 “Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.   
 Салют усім!” — і кроком діловитим   
 господаря, вважай, усього світу   
 сягнисто рушить у людський загал.   
 І тільки на якомусь перехресті,   
 упевнившись, що я його не бачу,   
 він раптом опаде, немов листок,   
 прибитий вітром із чужого саду.   
 Прижухло-сіре, в кожнім регіоні   
 однакове, притерте до ландшафтів,   
 розтане між відсталих автохтонів,   
 що поспішають до свого гнізда.   
 Від них несе міцним робітнім потом,   
 чужим вином, наїдками чужими,   
 які для кожного із них — свої.   
 І, доторкнувшись їх живої плоті,   
 воно зів'яне, як стара газета,   
 прочитана і кинута в смітник.   
 ...Стоїш, розгублений: чи був насправді?   
 Та був же, але наче... й не було.   
 І тільки у бензиновому смозі   
 лишився присмак диму сигарети   
 та в присмерку — якісь чи то дві крапки,   
 чи очі.   
 І невловна тоскнота   
 чогось реального: “Ну, як воно тепер   
 у нас... у вас, пробачте?”   
     
 ...Літак припав до рідного бетону.   
 Зітхнуло серце: слава богу, вдома!   
 Виходжу легко із аеропорту,   
 а він... уже біжить назустріч радо   
 і, міжнародним жестом поплескавши   
 по рукаві,   
 одною з мов планети   
 (здається, українською сьогодні)   
 гука бадьоро:   
 “Ну, здоров... Салют! То як воно   
 тепер у нас там... пробач, у них   
 живеться?”   
 І вже хазяйновито закида   
 твою валізу на моторну тачку,   
 і щось крізь награно бадьору маску   
 прислужливо-лякливе прозира,   
 і в двох кутках, де мають бути очі,   
 жовтіє туга двох листків промерзлих,   
 прибитих вітром із чужого саду,   
 яким немає вороття назад.   
 Бо де той сад — забулося давно.   
     
 ...Страшніше смерті, як нема де вмерти.   
 Коли для всіх однаково ти свій,   
 чужим для всіх лишаючись одначе.   
     
     
