         
 КНЯЖА УКРАЇНА     
 Печенізька облога Києва   
     
 Раз дізнались печеніги,    
 Що для бою час настав,    
 Що в Болгарїї далекій    
 Забарився Святослав.    
     
 Наче хмари, бідний Київ    
 Печеніги облягли,    
 Загриміли всюди сурми,    
 Тарабани загули.    
     
 А у місті плач і стогін:    
 Ані вийти, ні ввійти,    
 Став людей косити голод,    
 Став в могили їх нести.    
     
 А в той час гуляє Претич    
 З дужим військом за Дніпром…    
 Та не станеш буйним вітром    
 І не зробишся орлом.    
     
 Полетіли б і сказати:    
 “Ви на волі, соколи,    
 А наш Київ сірим муром    
 Печеніги облягли”.    
     
 Стали думати кияни,    
 Де їм лицаря знайти,    
 Щоб із міста на той берег    
 Сміло зважився пройти.    
     
 “Я піду!” – хлоп'я говорить.    
 “Ти ж мале ще, молоде…”    
 “Я піду”, – хлоп'я говорить    
 І з вуздечкою іде.    
     
 Вийшов з міста, в яр спустився,    
 Полем швидко перебіг,    
 Став, постояв, вийшов з гаю,    
 Йде, неначе печеніг.    
     
 Ось і табір, Глянув – війська,    
 Як тієї сарани!    
 Коні ржуть, реве худоба,    
 На триногах казани.    
     
 А на сонці сяє зброя,    
 Сяють, блискають списи…    
 Як пробитися крізь хмару,    
 Як пройти через ліси?!    
     
 “Де ти, Претич-воєводо,    
 Де ти, князю Святослав?!” –    
 Так собі подумав хлопець    
 І у когось запитав:    
     
 “Чи не бачили ви, дядьку,    
 Тут буланого коня?    
 Я пустив його на пашу,    
 Та й заснув на хвильку я…”    
     
 “Ні, не бачив… ач, роззява!    
 Так колись ти і в бою    
 Задрімаєш і за хвильку…    
 Стратиш голову свою".    
     
 "Треба йти питати інших…    
 Де ж він, лишенько моє?!    
 Гей ти, коню мій буланий,    
 Гей, озвися, де ти є?!”    
     
 Вдалині Дніпро синіє…    
 Хлопчик плаче, як ягня:    
 “Чи не бачили ви, дядьку,    
 Тут буланого коня?”    
     
 Ось уже і любий берег,    
 Хвилі весело шумлять…    
 Він оглянувся – далеко    
 Вороги його стоять.    
     
 І схопив себе за груди,    
 На собі одежу рве,    
 Через мить уже по хвилях    
 На той берег він пливе.    
     
 І нарешті бачать хлопця    
 Печенізьки вояки,    
 І за ним біжать, женуться,    
 Як за сарною вовки.    
     
 Туго луки натягають,    
 Стріли кидають вперед,    
 То пірне хлоп'я у воду,    
 То заб'ється в очерет.    
     
 Стріли падають у воду,    
 Наче чорні блискавки…    
 Попливти б, – але бояться    
 Печенізьки вояки.    
     
 А мале хлоп'я давно вже    
 Степом котиться-летить…    
 Сяють вогниками очі,    
 Серце пташкою тремтить.    
     
 Ось уже і рідний табір,    
 Ось і Претич, вояки…    
 Ах, здається, по степу він    
 Розгубив свої думки.    
     
 Прибігає, важко диха,    
 Ледве встоїть на ногах…    
 Закричав – і гнів палає    
 В огняних його словах.    
     
 “Воєводо і вояцтво!    
 Ви гуляєте, орли,    
 А наш Київ, наче хмари,    
 Печеніги облягли.    
     
 Ви гуляєте, а люде    
 Швидко з голоду помруть,    
 Швидко з голоду наш Київ    
 Печенігам віддадуть”.    
     
 Пильно слухає вояцтво,    
 Що розказує хлоп'я…    
 Меч стискає воєвода    
 І сідає на коня.    
     
 “Вояки! вперед! на поміч! –    
 Вірний Претич закричав, –    
 Хай живе наш славний Київ,    
 Хай живе наш Святослав”.    
     
 Обернувся в вулик табір…    
 Крики, ржання, метушня…    
 Кожний бравсь за спис, за зброю    
 І… на огиря-коня.    
     
 І злякались печеніги…    
 Крик пішов і залунав,    
 Що вертається з походу    
 Переможець Святослав.    
     
 Безліч літ уже минуло,    
 Вже давно в землі хлоп'я.    
 І давно вже в серці нашім    
 Вмерло лицаря ім'я.    
