         
 ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ   
     
 1   
     
 Чужі: й земля, і небо тут, і люди,   
 І місяця золотосрібний ріг.   
 Життя давно, як божевільне, блудить   
 По манівцях заплутаних доріг.   
     
 Десь кревний край кона в останній муці,   
 Дикун над ним заносить ятаган,   
 А він скажений біль терпить, як Муцій,   
 І крапле кров росою з чорних ран.   
     
 Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить   
 Безглузда путь і хто остереже?   
 Чужа земля, чужі похмурі люди —   
 Й саме життя, здається, вже чуже.   
     
 2   
     
 Не треба ні паризьких бруків,   
 Ні Праги вулиць прастарих:   
 Все сняться матернії руки,   
 Стара солома рідних стріх.   
     
 Все сниться гук весни і вітер,   
 Веселий вітер світлих літ.   
 А тут — молюсь, убогий митар,   
 Шукаю Твій вогненний слід...   
     
 Hi  !   He знайтиі Ніхто не знає.   
 Ніхто не чув Твоїх плачів.   
 Біля всесвітнього Сінаю,   
 Як завше — золото й мечі.   
     
 3   
     
 Десь сіре поле в чорних круках,   
 Що пророкують: «Кари  !   Кар  !  »   
 А я тут, на чужинних бруках,   
 Чужий — несу чужий тягар.   
     
 А я на полум'ї розлуки   
 Назавше спалюю роки,   
 І сниться степ Твій, сняться луки   
 І на узгір'ях — вітряки.   
     
 Там свист херсонського просторуї   
 Там вітер з кришталевих хвиль!   
 А тут: в вікні опустиш штору —   
 І п'єш, самотній, смертний біль.   
     
 4   
     
 Несу отут страшний свій іспит   
 І знаю, що життя мине.   
 І мати, сидячи на призьбі,   
 Вже не вичікують мене.   
     
 Давно Євгена поминає   
 За упокій старенький піп,   
 За весною весна минає   
 Під запашне зітхання лип.   
     
 Все далі висиха Синюха,   
 Й линя її весела синь,   
 А вітер заголосить глухо   
 І пролітає вдалечінь.   
     
 Сиріє стріха під дощами,   
 Вже хата стала нетривка,   
 І мати слухають ночами   
 Бронхітне гавкання Бровка.   
     
 1924   
     
 5   
     
 По яких ще дорогах шукати причинної долі?   
 Перекотиполем блукати в яких степах?   
 Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,   
 Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.   
     
 Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,   
 Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,   
 Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій   
 Після чарки отрути влітає сонячний чміль  [1]  .   
     
 І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.   
 Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,   
 Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:   
 Всі принади Твоєї страшної краси.   
     
 1920   
  
  [1]   Чміль – Джміль (діал.). 
