         
 ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ   
 Як їх зносили з поля!    
 Набрякли від крові рядна.    
 Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.    
 Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна    
 вже не виведе з горя отих матерів.    
 А степам    
 будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,    
 те покиддя війни на грузьких слідах череди.    
 Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,    
 голуб'ята, анциболи, хоч не роди!    
 Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.    
 І несли їх діди, яким не хотілося жить.    
 Під горю стояла вагітна, як поле, мати.    
 І кричала та мати:    
 – Хоч личко його покажіть!    
 Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,    
 осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.    
 Гарні діти були. Козацького доброго крою.    
 Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.    
 Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.    
 Попід руки держала отих матерів рідня.    
 А одна розродилась, і стала ушосте – мати.    
 А один був живий. Він умер наступного дня.    
     
 Джерело: Поезія, "Наукова Думка", К., 1998.    
     
