         
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ
     
 — Як ти співаєш, Півне, веселенько...   
 — А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,   
 Виводиш гарно так і жалібненько,   
 Що іноді аж плачу я...   
 Як тільки що почнеш співати,   
 Не хочеться й пшениченьки клювати,—   
 Біжиш в садок мерщій...   
 — Тебе я слухала б довіку, куме мій,      
 Аби б хотів співати...   
 — А ти, голубонько, ти, кралечко моя,   
 Поки співаєш на калині,   
 То й весело мені, і забуваю я   
 Свою недоленьку, життя своє погане   
 Та безталанне...   
 А тільки замовчиш   
 Або куди летиш,—      
 Заниє серденько, неначе на чужині...      
 І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю      
 Та виглядаю все Зозуленьку мою.      
 Як гляну на тебе — така ти невеличка,   
 Моя перепеличко,      
 А голосочок-то який!..      
 Тонесенький, милесенький такий...   
 Куди той соловей годиться?   
 — Спасибі, братику, за добреє слівце.   
 Як не кохать тебе за це?..      
 І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;   
 І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.—      
 Де взявся Горобець, підслухав трохи їх   
 Та й каже: — Годі вам брехати      
 Та одно другого знічев'я вихваляти! —   
 Пурхнув — та й був такий.     
     
 За що ж,— хто-небудь попитає,—      
 Зозуля Півня вихваляє?      
 За те, що Півень годить їй      
 Та потакати добре вміє:   
 Рука, як кажуть, руку миє.   
   
