         
 ОХРІМОВА СВИТА 
 Була в Охріма сіра свита,     
 Так хороше пошита:   
 Іззаду вусики з червоного сукна;   
 На комірі мережечка така, що на! — 
 Хоч голові носити.    
 Дурний Охрім не вмів її глядіти,   
 Таскав, коли й не слід таскать.   
 Раз став він свиту надягать,—    
 Аж дивиться — рукава вже продрались.    
 От мій Охрім, щоб люди не сміялись,    
 Налагодивсь латать.    
 А де ж суконця взять?   
 Охрімові невдивовижу!  
 «Ми знайдемо! — він каже сам собі,—   
 Рукава трохи обчикрижу  
 Та й поможу журбі».    
 Зробив    
 І свиту знов надів.   
 І хороше йому здається,   
 Хоч руки й голі до локіт;   
 Так он біда: куди він не поткнеться,—    
 Усяк од реготу береться за живіт.    
 Розсердився Охрім, що з його так глузують.   
 «Тривайте ж,— каже,— коли так,    
 Зроблю ж я осьде як...   
 Нехай дурні собі пустують;   
 У них, видно, жуки у голові...   
 А ми втнемо рукавця і нові,   
 Хіба мудрація велика!»   
 Охрім догадливий був парубіка!    
 Прехорошенько взяв 
 Підрізав поли він чимало,—   
 Якраз, щоб на рукава стало,—   
 Покраяв та й попришивав —   
 І знов рукава як рукава;   
 І ходить мій Охрім, неначе та проява,    
 Та й думає: «Ось я-то молодець,   
 Удався хоч куди хлопчина!»  
 Дурний, дурний: а на йому свитина,    
 Неначе той німецький каптанець!   
 Отак і з тим буває,    
 Хто чортзна-де добро своє діває,—    
 А там як кинеться — вертить і так і сяк,    
 Неначе горобець у клітці...    
 Дивись, згодя — гуляє неборак    
 В Охрімовій куценькій свитці.   
 Ї853     
   
