         
 ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ   
     
 У тихому гаю Лисичка щастя мала,    
 Як у своїм добрі, жила, гуляла;   
 Ніхто її там не лякав,    
 І вдень, і ввечері там соловей співав,    
 І пташки пурхали, зозуленька кувала;   
 Скрізь зеленіло, все цвіло;   
 Так гарно, любо там було.   
 Лисиця так собі казала:   
 — От де по правді можна жить   
 І доленьку хвалить,    
 В добрі кохаться, всіх любити,    
 Ніколи зла і кривди не чинити! —    
 Якби ж то правдонька щербата не була,    
 То, може, й справді б так жила.    
 Раз на калині недалечке    
 Угляділа вона гніздечко;   
 Сиділи пташки там.   
 — Ох,— каже,— як не гріх котам    
 Таких малесеньких, безвинних не жаліти!    
 І їм же хочеться на світі жити...    
 Ну, вже коти! Десь на лихо вони   
 Вродились, вражії сини,    
 Не тільки вдень — вночі поживу бачуть,    
 Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть..    
 Зажерливих пройдисвітів таких   
 Я перевішала б усіх...—    
 І жалібниця щось сказати ще хотіла,    
 Аж пташки із гнізда додолу якось ляп —    
 Лисичка зараз хап та хап —    
 Прехорошенько всіх поїла...    
 Як жалібно співати почала,    
 А он на що звела!   
     
 Лукавий чоловік словами нас голубить,    
 Неначе всіх і жалує, і любить,    
 Для правди, для добра живе,   
 Як по воді пливе;   
 А ближче придивись ти —    
 І видно, що виля хвостом:   
 Помажу, мов, медком —    
 Солодше буде з'їсти.   
 (1891)   
     
