         
 * * *   
     
 Не покидай мене, пекучий болю,   
 Не покидай, важкая думо-муко   
 Над людським горем, людською журбою!   
 Рви серце в мні, бліда журо-марюко,   
 Не дай заснуть в постелі безучастя —   
 Не покидай мене, гриже-гадюкої   
 Не дай живому в домовину класться,   
 Не дай подумать ані на хвилину   
 Про власну радість і про власне щастя,   
 Докіль круг мене міліони гинуть,   
 Мов та трава схне літом під косою,   
 І від колиски аж по домовину   
 Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —   
 Докіль життя тяжким нас давить валом,   
 На пні ламає силою страшною,   
 Докіль ще недосяглим ідеалом   
 Для міліонів ситість, тепла хата, —   
 Докіль на лицях сльози, ніби ралом,   
 Борозди риють, доки зимна крата   
 Тюремна руки путає робучі,   
 Мруть з голоду бездомні сиротята,   
 Пишаються під небом ті блискучі   
 Гнізда розпусти, зопсуття й обмани   
 І світ заражують, докіль могучі   
 «Стовпи» отруту ллють в народні раші,   
 Думки кують, для прихоті своєї   
 Люд трупом стелють люті тамерлани!   
