         
 ГАДКИ НА МЕЖІ   
     
 1   
 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,   
 Отеє здовж загону снує, —   
 Се   Terminus   наш, се межа, перекладина,   
 Знак, поки «моє» і «твоє».   
 По сей бік чотири загони Трохимові,   
 По той бік Михайлові три:   
 Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,   
 Чужого ж і п'ядь не бериї   
 І що кому в тім, що Михайло й Трохим   
 На своїх загонах криваво бідують,   
 Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,   
 Прийде передновок—занестись нічим?   
 І що кому в тім, що худібчиня їх   
 «Чомусь» не держиться, чахліє, марніє,   
 Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,   
 Хоч орють і полють не гірше від всіх?   
 І нию кому в тім, що вже руки у них   
 В розпуці безпомічній вниз опускаються?   
 «Замало землиці! В часах тих трудних   
 Довги вже дверима і вікнами пхаються.   
 Прийдеться пропасти... Мов риба в саку,   
 Так б'ємся, і годі що вдати!»   
 Аж слухати важко тих слів, та яку   
 Пораду їм дати — не знати.   
 А станеш у полі отак на межі —   
 В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!   
 Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,—   
 При добрій роботі і вісім душ виживить...   
 А в них обох шість душ! І що б за завада   
 Зложитися полем докупи обом,   
 Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?   
 І, може, для них се єдиная рада.   
 Та ба, ось межа! Ся попруга вузька   
 Несильну їх силу роздерла на части,   
 І де в спільній праці жили б довіка,   
 Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.   
 2   
 Малим ще, тямую, всі межі я знав:   
 За мамою літом щодень тупцював,   
 Коли для дійної корови вона   
 Трави узбирати надвечір ішла.   
 То межі й па ступінь широкі були,   
 3 одної нажнеш дві вереті трави.   
 А я неміцними ногами межею   
 Безпечно ступаю м'якою стернею.   
 А нині погляну на межі: невже ж?   
 Нема стародавніх, широких тих меж!   
 Всі нині тоненькі, як нитка,отак,   
 Чужий ледве б здужав намацати знак,   
 Сей з того, той з того їх боку підтяв,   
 Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.   
 І чом кождий так тої скиби бажить?   
 Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?   
 Чи люду замного наплодилось нам,   
 Чи більш до життя потребує він сам?   
 Ні люду за много на нашій рілли,   
 Ні в нього самого потреби зросли,   
 А більш його дома стіснили чужії,   
 На рук його працю, мов трутні, падкії.   
 І дарма то дехто незрячий не раз   
 Говорить: «Війна би здалася у нас,   
 Замного людей, світ тісний всім, мов сак,—   
 Просікли б, вільніше би стало відтак».   
 Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,   
 Не стало б до праці щонайкращих рук,   
 А джерело нужди як било, так било б,   
 Лиш що до старого нове причинило б.   
 А люд через межі, котрі го тіснять,   
 Не може добачити тих всіх завад,   
 Добачить всіх сплетених коренів лиха.   
 Що сили його підлоточує стиха,   
 Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!   
 В які бездоріжжя, в які манівці   
 Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!   
 Хто шлях нам покаже широкий і вільний?   
 З   
 Приходить до мене один чоловік:   
 «Порадьте, що маю робити?   
 Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,   
 Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.   
 Три прути! Та ну, якось, певно, тоді   
 Не так було тісно, як нині,—   
 Досить, що отак ні в добрі, ні в біді   
 Пройшов цілий вік старовині.   
 Мав дід два сини, поженив їх, і враз   
 Жили в одній хаті з дітками.   
 Все дід, було, каже: «Ділив би я вас   
 Тим полем, та й б'юся з гадками.   
 Тепер воно ледве живить нас, а іго ж   
 Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?   
 Ні, я вас не буду ділити! Як мож,   
 Так жийте прикупі, а схочете тож   
 Ділитись—діліться по моїй аж смерти».   
 Та сталося, бачте, що дід і сини   
 Померли на тифус одної весни,   
 Лишивши по двоє дітей малолітніх.   
 Я найстарший був, мав три роки з весни,   
 Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни   
 При грудях дівчатка-були. По бездітних   
 Багатших сусідах мами роздали   
 Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити.   
 Дістодьто, годуйте, допоки малий,   
 А виросте, мусить за се відслужити.   
 І ми наслужились, назнались біди!   
 Мами повмирали. Мені вже тогди   
 Було двадцять літ, я покинув служити,   
 До хати пішов, оженивсь і, як слід,   
 Обняв усе поле, що нам лишив дід,   
 І став на нім в бідності жити.   
 Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,   
 І поле по дідовій волі   
 Останесь ціле, то хоч я на тім полі   
 Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.   
 Дівчат повіную, а старший братій   
 Пристане де-будь до вдової...   
 То так, як би двом у сорочці тісній:   
 Волить хоч один, та ходити в цілій,   
 Ніж дерти сорочку надвоє,   
 Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.   
 Отак я, бувало, частенько   
 Говорю тамтому. Та ба, любий брат   
 Лиш вислухав все те чистенько   
 Та й зараз до суду. Списать зажадав,   
 Що там на всі діти лишилось,   
 І щоб все напів поміж них поділилось   
 Так, як би їх тато окремо вмирав.   
 Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю   
 До нього людей, щоб згодились на сплату;   
 Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:   
 «Вважай, переділимо поле і хату,   
 То що ж на тих кусниках будем робить?   
 Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,   
 А ти хочеш дідову волю ламати?»   
 Дарма, він про сплату не хоче і знати!   
 Минуло два роки, і з суду ми нині   
 Декрети дістали: усе, що дід мав,   
 Між нас поділити по рівній частині,   
 А кождий щоб з того сестру звінував.   
 І що тут робити, порадьте, сли ласка!   
 Зруйнують дочиста, як вкроять отак   
 Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.   
 Сестри не звіную, і сам я жебрак.   
 Я думаю свідків до суду вести,   
 Що дід не хотів ділить поля, —   
 То, чень, йому скажуть на сплату піти,   
 А ні, га! — то дійсь божа воля!»   
 4   
 Я думав про людське братерство нове,   
 І думав, чи в світ воно швидко прийде?   
 І бачив я в думці безмежні поля:   
 Управлена спільним трудом, та рілля   
 Народ годувала щасливий, свобідний.   
 Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,   
 Обдертий чужими і світом забутий?   
 Так, се Україна, свобідна, нова!   
 І в мойому серці біль втишувавсь лютий.   
 Щез привид. Я глянув довкола. Он там   
 За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;   
 Там дід оре поле, старенький, як гриб,   
 І плаче за сином, що в Боснії згиб;   
 Там батько за сином з дрюком уганяєсь;   
 Там мачухи лютий проклін розлягаєсь...   
 О краю мій рідний, недолею гнутий,   
 Пропасти би радше тобі, ніж коли б   
 Така твоя доля повік мала бути!   
 1881   
