         
 ВРУБЕЛІВСЬКИЙ ЕТЮД   
       
 Він мав печальні всевидющі очі —    
 В орбітах диких голубі дива.    
 В них світ буденний, темний і порочний    
 На полотні празничним оживав.    
       
 Він суть пізнав. Він розтинав основу,    
 Відкинувши ледачу простоту,    
 І барви дихали п'янким болиголовом,    
 І бризки сонця стигли на льоту.    
       
 Війнуло смутком зранених конвалій    
 З очей ним не породжених Купав,    
 І, ніби Демон, в надлюдській печалі    
 Митцевий розум у борні упав.    
       
 І, незмальована, шугала десь жар-птиця,    
 І глузував «знавець» з його картин,    
 Та мудрі очі перейшли границю,    
 Якоі розум ще не смів сягти.    
       
   
