         
 СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА 
 (Симфонія)   
     
 (Уривки)   
     
 ПРОЛОГ 
     
 Століття   —   зморшка на чолі Землі:   
 Всесвітні війни, революцій грози...   
 Дніпро до ніг стежиною проліг   
 І котить славу в сиві верболози.   
     
 Поет став морем. Далеч степова,   
 І хмарочоси, й гори   —   ним залиті.   
 Бунтують хвилі   —   думи і слова,   
 І сонце генія над ним стоїть в зеніті.   
     
 Дно глибшає, і береги тікають,   
 Аж небо рве свою блакить високу,   
 І шторми піняться од краю і до краю,   
 Од Ленінграда до Владивостока.   
     
 З глибин сердець джерела пружно б'ють   
 І шумувати морю, не вмирати,   
 Хай ллють у нього і любов, і лють,   
 Тривожну шану, жовч гірку розплати.   
     
 Художнику   —   немає скутих норм.   
 Він   —   норма сам, він сам в своєму стилі…   
 У цей столітній і стобальний шторм   
 Я    кидаюсь в буремні гори   —   хвилі.   
     
 І частина 
     
 ВИШНЕВИЙ ЦВІТ     
     
 І 
     
 Завірюха стугоніла, вила,   
 А мороз гострив свій білий ніж,   
 А Земля, од ляку задубіла,   
 На вітрах крутилася скоріш.   
     
 Щулились дороги, мерзли хмари,   
 В сіру безвість зносило міста,   
 А дуби стругалися на мари,   
 На труну, на віко, на хреста.   
     
 Петербурзьким шляхом, по коліна   
 Грузнучи в заметах, боса йшла   
 Зморена, полатана Вкраїна,   
 Муку притуливши до чола.   
     
 І намисто сипалось під ноги.   
 Ніби кров змерзалась на льоту.   
 «Сину, сину»,  —   слухали дороги   
 Тих ридань метелицю густу.   
     
 «Може б, сину липового чаю   
 Чи калини, рідному, бува...»   
 А дорога ген до небокраю   —   
 На дорозі мати ледь жива.   
     
 Худерляє хуга хуртовинна,   
 Засипає снігом очі вщерть.   
 І біжить до сина Україна   
 Одганяти знавіснілу смерть.   
     
 II   
     
 Цілу ніч надворі виє хуга,   
 Плаче, деренчить в віконнім склі.   
 Ні дружини, ні дітей, ні друга   —   
 Тільки гілка вишні на столі.   
     
 Телеграма від полтавців. М'ята.   
 Віє в душу запахущий дим,   
 Та маленька свічка тьмянувата   
 Тріскає і мружиться над ним.   
     
 Дві у шафі, що життя досвітять,   
 Ну, а там   —   світити вже йому   
 В завірюшних, грозяних століттях,   
 Серцем розпанахувати тьму.   
     
 Нині вишня бризнула суцвіттям   —   
 В пляшці тепла гілочка жива...   
 Біль пекучий... І вона, самітна,   
 В цвіті вся, як в думах голова.   
     
 Ліг у ліжко. Віє чи не віє   —   
 В заметілях весь життєвий шлях.   
 В свічці ледве дихають надії,   
 І блукають пальці в пелюстках.   
   
 V   
     
 Друге марення 
     
 З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить:   
     
 Ми   —   українські горобці,   
 Як оселедці, в нас чуби,   
 Вкраїнський усміх на лиці,   
 Вкраїнські писки і лоби.   
 Що нам сипнуть, те ми клюєм,   
 Чолом за ласку віддаєм.   
 Цар нас шугнув, і ми   —   о страх!   —   
 Всі пурхнули по смітниках.   
 То служимо в своїх панів,   
 Як Бог велів і цар велів,   
 То мостимося до чужих   
 І в урнах порядкуєм в них,   
 А те, що Україна гола,—   
 Нам соромно за наші вола,   
 Ми обминаєм наш смітник   —   
 Вже одбуяв козацький вік,  —   
 І ми не витвори локальні,   
 Ми навіть інтернаціональні,   
 Бо як підійметься руїна   
 Й зачервоніє Україна,   
 То нам прийдеться утікати,   
 Щоб крильця не поопікати.   
 А вдалині, на чужині,   
 А чи в сусідськім бур'яні   
 Ми розпережемось орлами...   
 Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?   
 Ти в нас дивись, бо спересердя   
 Ми поклюєм твоє безсмертя...   
 А то престол тобі зів'єм,   
 І епігонством тихо вб'єм,   
 В труну твою, як ляжеш спати,   
 Ми рідної натрусим м'яти.   
 Що ми свої (хай знає світ!)   —   
 Цвірінькнем тихо «Заповіт»...   
 Ти   —   вічний? Вічні ми, борці,   
 Ми   —   всюдисущі горобці!   
     
 VI   
     
 Третє марення 
     
 Він лежить горілиць і не бачить нічого,   
 Тільки з хрому халяви   —   глум гидкий, навісний.   
 І підходить один, пружно виструнчив ногу,   
 Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).   
 І пристукує, і гатить   
 Каблуками кованими   —   
 Як би серце розірвати   
 Гострими підковами.   
 Гупотить, тупотить,   
 Тисне, мне, вичовгує   —   
 Злісний танець глупоти   
 В піні вишумовує.   
 Та по грудях, та по серцю,   
 Та по тілі білому.   
     
 Крики. Лемент: «Підсип перцю!»   
 В диму очамрілому.   
 Офіцери ходять колом,   
 Оренбурзький гарнізон,  —   
 І, прошитий гострим болем,   
 Захлинається прокльон.   
     
 Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,   
 Рве сорочку скривавлену   —   і росте, і росте:   
 І злітає мізерія золотою коростою,   
 Збившись в закутку шинку в павутиння густе.   
     
 І малі йому зруби, дико валяться стіни,   
 Дах злітає за вітром, та впину нема.   
 І казарми тріщать од лежачої спини,   
 З ляку в море пірнає пустеля німа.   
     
 І не встати йому, мов прибитий навіки,   
 Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,   
 Хоч здаються струмочками вигнуті ріки   
 І дмушками дитячими посвисти бур.   
     
 Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі   
 Маца лисину льоду, а друга внизу.   
 Чорне море пізнала по козацькому голосі   
 І так спрагло голубить подніпрову лозу.   
     
 Голова в Петербург вже уперлась   —   і звідти   
 Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,  —   
 І танцює імперія, і двигтять динаміти,   
 Щоб дібратись до серця, в поетову лють.   
     
 А над серцем гопака   
 Панство з України   
 У червоних чобітках   
 Пробива до спини.   
 Дави його, слава Богу,   
 Щоб інший боявся,   
 Щоб іти в таку дорогу   
 І не замірявся.   
 Гоп-гоп гопака   
 У червоних чобітках,   
 У киреях вишневих,   
 У шапочках смушевих...   
     
 Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.   
 Люто груди печуть, та нікого нема,   
 І летять на Вкраїну незагоєні болі,   
 Зупиняють їх грати, бо вітчизна   —   тюрма...   
     
 VII   
     
 Голосіння матері України 
     
 Та до кого ж я літатиму,   
 Кому в очі заглядатиму,   
 Кому квіти-самоцвіти   
 По долинах розстилатиму?   
 Відкіль тебе ж викликати?   
 Чи то з рути? Чи то з м'яти?   
 Чи з глибокої могили,   
 Де барвінки хрест обвили?   
 Які столи застилати?   
 Повні чари наливати,   
 Та й налити, пригубити,   
 З хрестом цокнутись і пити?   
 Як же тебе шанувати   —     
 Цвіт вишневий обсипати   
 А чи жовтий лист кленовий   
 На віночок твій терновий?!   
     
 II   частина     
     
 ВИШНЕВИЙ ВІТЕР 
     
 Вишневий цвіт   
 З вишневих віт   
 Вишневий вітер   
 Звіває з віт.   
     
 Йому стелилася дорога незвичайна   —   
 Єдина у житті і в смерті теж єдина,   
 Крізь всі віки, загорнуті у смуток,   
 Крізь всі народи, сиві і весняні,  —   
 Кругом землі йти на плечах братів.   
     
 І до труни з кленового безсмертя   
 Шекспір підходить з глибини століть   
 І, чорний плащ відкинувши рукою   
 (На грудях заряхтіли діаманти,   
 Мов зорі на небесному чолі),   
 Схилився до землі, поцілував у лоб   —   
 Війнулося волосся над труною.   
 Застиг в мовчанні, вічний, як життя.   
 Війнуло подихом насичених терзань   —   
 Рішуче звівся буряний Бетховен.   
 Левиний чуб із чорних блискавок   
 Упав на груди вогняного брата   —   
 Вислухав громи в Тарасовій душі.   
 Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,   
 В устах затисши білий цвіт черешні,   
 Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін.   
 І полилось волосся кучеряве   
 На мудрі руки сивого борця.   
 І скинув Гойя вороний циліндр,   
 Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари   
 З совою на широкому плечі.   
 У кожного рукав пов'язаний хустиною   
 З яскравим українським вишиттям.   
 Взяли на плечі дорогу труну.   
     
 Вишневий цвіт   
 З вишневих віт.   
 Вишневий вітер   
 Звіває з віт.   
     
 І замість свічки палахтіло сонце...   
     
 Вишневий плід   
 Здивує світ,   
 Всміхнеться сонцю   
 На крилах літ   
     
 В Тарасових натруджених руках.   
     
 І доки світ   
 У плині літ   —   
 Вишневий вітер,   
 Вишневий цвіт.   
     
 У кругосвітній похорон пішли,   
 Щоб зупинитись на горі Чернечій.   
 Йшла вперше Україна по дорозі   
 У глибину епох і вічних зльотів   —   
 Йшла за труною сина і пророка.   
 За нею по безсмертному шляху   
 Ішли хохли, русини, малороси,   
 Щоб зватись українцями віднині.   
     
 Вишневий цвіт   
 З вишневих віт   
 Вишневий вітер   
 Звіває з віт.   
     
 Літали ластівки й снували за собою   
 Години й дні, журбою перевиті.   
 А з купола захмарених небес   
 Глибинний реквієм схилявся до землі,   
 І очі смутку зазирали в душу   —   
 Йшла Україна в глибину століть   
 З народами весняними і сивими   
 Плече в плече в незвідані краї.   
     
 Вишневий плід   
 Здивує світ,     
 Всміхнеться сонцю   
 На крилах віт.   
 Гора Чернеча стала на коліна,   
 Взяла труну безсмертну в чисте лоно,   
 І вічність тополина стала поруч,   
 Вишнева весняна пора.   
 Летять стежини до Дніпра,   
 Летять хмарки, летять дороги,   
 Зібгавши куряву під ноги.   
 Летять студенти і монахи,   
 Летять мундири і папахи,   
 Летять солом'яні брилі,   
 Летять кленові костилі,   
 Летять берлини і підводи,   
 Летять віки. Летять народи.   
 Вишневий вітер на землі.   
 Вишневі думи на чолі.   
     
 І доки світ   
 У плині літ   —   
 Вишневий вітер,   
 Вишневий цвіт.   
