         
     
 Ніж у сонці   
     
 (Трагедія)   
       
 Не отблеск, отблеском рожденный,—    
 Ты по себе свой край оставь,    
 Твоею песней утвержденный...    
       
 А. Твардовский    
       
 ПРОЛОГ   
       
 Мої віки слідом за мною ходять:    
 Од вітряків до полиску ракет,    
 Фотон і Пишна паска великодня,    
 Усе — до лаконічності штиблет.    
       
 Надії бубнявіють цвітом вишень    
 У сонцем зацілованих садах.    
 Слова мої! Шикуйтесь сміливіше —    
 Пилюка зір хай шерхне на вустах.    
       
 Навіщо я? Куди моя дорога?    
 І чи моя тривога проросла    
 Од сивої печалі Козерога    
 До сивого чорнозему села?    
       
 Що маю нести в сиві-сині далі?    
 Пшеничну ласку в молодих руках    
 Чи чорний рак водневих вакханалій,    
 Що серце їсть п'яти материкам?    
       
 Я — переклятий ворогом не тричі    
 (Рубцями ран закутана душа),    
 Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,    
 В оранжеве шептання: «Поспішай!»    
       
 Хрустить повітря вафлями сипкими,    
 Ковтаю з вітром чорнобривий спів...    
 Яку гіркоту корабель нестиме,    
 Бо я ж не наробивсь, не одкипів!    
       
 Збираю я в долоні сині тіні,    
 Прощаюсь із синицею, з Дніпром,    
 Бо в мене не Ньютонове тяжіння,    
 А галактичне — в безвість напролом.    
       
 Сковороду зустрів я у трамваї    
 (Блукає він по світу двісті літ).    
 Смушеву скинув і мене питав,    
 Чи можу Сонцю передать привіт.    
       
 Чоло в старого з жовтої розлуки,    
 Мільйони зморщок пов'ялили вид,    
 Меланхолійні філософські руки    
 Ціпком тривоги пробують цей світ.    
       
 Шепоче він: «Ти відлітаєш, сину,    
 На лобі в тебе знак неправоти.    
 Щоб корабель не став за домовину,    
 Візьми благословення — і лети.    
       
 Пройдись землею. В серце йди людське ти,    
 Питай у нього дозволу і права,    
 Бо якорі космічної ракети    
 Вросли в народ —    
                           навічно, аж іржаво».    
     
 ПЕРША ЧАСТИНА   
       
 СЕРЦЕ НАВСТІЖ   
 Божевільна, Врубель і мед    
       
 Свій білий плащ накинув я на плечі    
 І сонячне кашне,    
 І дихав мудрістю    
                           і сподіванням вечір,    
 І поїзд мчав мене.    
 Гойдались грона хмар    
                           і нахилялись в руки,    
 Грибами віяв ліс.    
 Дуби тужили, як дозрілі муки,    
 І місяць тугу ніс.    
 В хиткім промінні прочинились двері —    
 І в віялі дощів    
 Із пляшкою холодної мадери    
 У чорному плащі    
 Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.    
 Простят мені.    
 Переливались в смугах світляних    
 Два келихи скляні.    
       
 Незнайомий:    
       
 Я — вічний чорт. І, лай мене й не лай,    
 Я поведу тебе в таку дорогу,    
 Що проклянеш ти свій священний край,    
 І замір свій, і молоду тривогу.    
 Ти перетрусиш кісточки дідів,    
 Ти корогву розірвеш на онучі    
 І тому, хто тобі так догодив,    
 У чорну пащу кинешся із кручі.    
 То буде з мукою, з печаллю в сто віків,    
 А нині можна просто, полюбовно..    
 Іди до нас, до наших трунарів,    
 У наше кодло, вічне і стомовне.    
 Ми кришим душі, цвіт б'ємо морозом.    
 Нас — чорна ніч, а вас — якийсь мільярд..    
       
 Це не погроза.    
 Чого ж ти варт,    
 Як віриш в справу липовую?    
 Ти ж хлопець свій!    
       
 Я:    
       
 Кінчай — вип'ю...    
 За твій упокій!    
       
 Ми йшли удвох. Ліси полум'яніли    
 Одспіваним, стухаючим вогнем.    
 Тополь дівочих золотисті стріхи.    
 Тримали сонце над блакитним днем.    
       
 Хатки біліли, чепурились стріхи    
 Дівчата в небо пісню понесли.    
 Хлоп'ята колесо котили і для втіхи    
 Пускали змія між осінніх слив.    
       
 Мій чорт був у модерному костюмі.    
 Плащ — на руці. Крізь скельця окуляр    
 Він розсипав очиці синьоглумі,    
 На призьб пекучий непростиглий жар.    
       
 Тут сива жінка вилетіла з хати:    
 «Ой діточки, коханенькі, сюди    
 Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.    
 У мене свято нині. Бригадир    
 Щось загордився. Не вітають люди.    
 Та людям не до мене, боже мій.    
 Мене лиш цуцик й півничок не гудять,    
 І котик в мене в, і є бджолиний рій,    
       
 Синочки в мене — всі сьогодні дома.    
 Приїхали. Спасибі їм, спаси...»    
 Я бачив — бралась попелом солома    
 Під колір сивої красивої коси.    
       
 Така печаль бриніла в її зорі,    
 Що дуб од погляду німів і тріпотів.    
 Каміння розсипалося на порох,    
 І я ламав свої шаблюки брів.    
       
 Ввійшли у хату. На столі — горілка.    
 Хтось горло мені кліщами здушив:    
 Три ложки, три виделки, три тарілки —    
 І жодної душі.    
       
 Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,    
 І півень звично сокорів на лаві.    
 «Ой діточки, синочечки малі,    
 Ну, випийте, красавчики ласкаві.—    
       
 Вона чарки підносила котові,    
 Собаці й півневі — на ймення звала їх.—    
 Андрієві це буде, це Петрові.    
 А це Ванюші — вистачить на всіх.    
       
 Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!»    
 І божевільна у танок пішла.    
 І навіжений, і проклятий вітер    
 Крутив її круг чорного стола.    
       
 Три козаки ридали над старою    
 І не могли зійти з кривавих рам.    
 Той під Берліном, той в сніжнім завою    
 Десь під Варшавою, і третій там...    
     
 Ридали козаки в порожнім домі,    
 А мати, сива і страшна, пливла    
 Над білим світом по святій соломі.    
 Кругом планети йшла — кругом стола.    
       
 «Ой синочки-синочечки,    
 Славні огірочечки,    
 Чубчики-любчики,    
 Маленькі голубчики.    
 Ходить Гітлер по Вкраїні,    
 Носить жорна при коліні:    
 — Якби вас перетовкти    
 Та од Сталіна втекти.    
 А я сиджу на рядні    
 Та рахую трудодні.    
 Сюди — кидь, туди — кидь,    
 А ти, старий діду, цить».    
       
 Тут двері розчинились. З того віку,    
 І з того світу в хату Врубель вбіг,    
 Завмер на мить, дивився на каліку,    
 І впав на збитий тугою поріг,    
       
 І прошептав: «До Третьяковки нині    
 Така печаль долинула відсіль,    
 Що Демон все розкидав на картині,    
 Всіх розігнав, відчувши дикий біль.    
       
 Його журбу оця печаль зв'ялила,    
 Від сорому себе він в груди б'є.    
 Горіли фарби, і тріщали крила...    
 Вклоняюсь вам — Страждання ви моє!»    
       
 А мати нам у ринку мед давала,    
 Густий осінній захолодий мед.    
     
 Медове листя за вікном кружляло,    
 Печаллю повиваючи свій лет.    
 «Тож, гості дорогенькі, на дорогу    
 Візьміть гостинець — ринку ж занесіть».    
 Я поклонився матері у ноги    
 І диких дум порвав жорстоку сіть.    
       
 Я сивіти почав у двадцять п'ять    
 Од тої хати, од скорботи тої.    
 Ця мати вміє сина виряджать,    
 Затужить тонко серцем і рукою.    
       
 Вона постане, чиста і тривожна,    
 Зіпершись на печаль свою внизу,    
 І дасть мені в космічне бездоріжжя    
 Мед — доброті і роздумам — сльозу.    
       
 Похорон голови колгоспу    
       
 Його несли на жилавих руках,    
 На гніві, на невизрілому смутку,    
 В кленовій жовто-білій домовині—    
 Сорокалітнього красивого мужчину —    
 Його несли на жилавих руках.    
       
 А я стояв із невідчепним чортом,    
 А я ішов дорогою з людьми.    
 І гнулися від горя їхні плечі.    
 Я захлинався музикою суму.    
 Ми шапки вітру одягли із чортом.    
       
 І слалась листом молода дорога,    
 Солом'яні брилі хати скидали,    
 І синій жаль світився в їх очах.    
 Жінки ридали, і тини, і коні —    
 І так поволі слалася дорога.    
     
 Востаннє він піднявся в домовиш,    
 Рукою сперся на ребро гембльоване,    
 В ребро життя втиснув востаннє руку    
 І смерть прокляв очима і губами,    
 Коли піднявсь востаннє в домовині:    
       
 «Одну легеню я віддав війні.    
 А вам віддав і серце, й мозок свій,    
 І злість свою, й легеню ту останню,    
 І сивий сум свій, і красу любові,    
 Яку зберіг в страховищі війни.    
       
 Ось хата Гапчина, похилена, низька.    
 Я завинив навіки перед нею,    
 Перед її убогістю. Прощай!    
 Мені ти не даси спокою на тім світі,    
 Вдовина хато, змучена, низька.    
       
 Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!    
 Й сторожкі коні в траурнім вбранні,    
 І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!    
 І ви, машини, й ти, кринице вірна!    
 Прощай, дорого! Й ви, води розумні!    
       
 А ти, Бетховене, прости мені за те,    
 Що я не мав часу прийти до тебе,    
 Що знаю я симфонії полів,    
 Але твоєї жодної не знаю.    
 Прости мені, Бетховене, за це.    
       
 І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,    
 Ходив я часто до людського горя    
 І повертав його очима в сонце.    
 Одним багатий, іншим бідний я.    
 Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.    
     
 А ти, Степане, п'яний і сьогодні.    
 Прости, що лаяв рідко я тебе.    
 Що в смуток твій я не ввійшов душею,    
 І ти, хмарино сиза, прощавай,    
 Дощем поплачеш по мені сьогодні.    
       
 Ми з вами хліб робили, цукор чистий,    
 І рідко ми дивились на красу.    
 Прости, Марино, що не надивився    
 Я на вуста твої і очі сині.    
 Ми з вами хліб робили, цукор чистий».    
       
 І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,    
 І голова ковтнув життя востаннє —    
 Кругом чола кружляв супутник в нього,    
 Утворюючи німб простій людині,    
 Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.    
       
 Шептало Небо до Землі-сестриці:    
 «Візьми його у себе — славне серце.    
 Бо скоро я прийматиму у лоно    
 Твоїх синів, коли застане смерть»,—    
 Шептало Небо зверхньо до Землі.    
       
 І Мефістофель насміхався з мене,    
 І грудку шани кинув на труну я    
 І сивів я.    
 Збирались в небі сльози.    
 Ридали хмари, кутаючи сонце.    
 І Мефістофель насміхався з мене.    
       
 Мене хрестили всі хрести довкола,    
 Благословляли люди і дерева,    
 І голова червоною зорею    
 Мене благословив в дорогу синю.    
 Поля чорніли, як муар, довкола.    
       
 Невидимі сльози весілля    
       
 Гей, у коло, подорожні!    
 Чарку їм, бояри!    
 І кружляли, вирували, гупотіли пари.    
 Хто сміявся-заливався,    
 кого сон завіяв.    
 Молоденький барабанщик    
 булаву посіяв    
 І шукає на долівці.    
 Пахне кропом в хаті.    
 Кукурікають на стінах півні пелехаті.    
 Вітер голову просуне,    
 візьме руки в боки,    
 Пронесеться з сватом Гнатом    
 вивертом високим.    
 Садівник бере у руки квашені,    
 пахучі,    
 Жовто-сизі, повнощокі,    
 з хвостиком закрученим,    
 Кум в наливку губи мочить,    
 щось кумі шепоче,    
 Вус вихрястий, попелястий    
 щоку пролоскоче.    
 Молодий — красивий, гордий,    
 зверхньо очі мружить,    
 Сизим соколом вприсядку    
 по долівці кружить.    
 Дітвора багатоока стукав у шибку    
 До тонкої молодої    
 несуть тоншу скрипку.    
 Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.    
 «Ти заграй нам, наша мріє,    
 пісне, Соломіє».    
 І заграла-затужила, розкрилила крила.    
 Зразу хрипко, потім скрипка    
 сльози проросила.    
     
 Скрипка-Соломія:    
       
 Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.    
 Я — ніжна ніч у зорянім вінку.    
 У мене тіло з білого туману,    
 Із сонця у хмарнннім сповитку.    
       
 Я — мерехтлива чорнобрива птиця    
 Із крилами жевріючих світань,    
 Переді мною м'якне синя криця,    
 Бо мука моя сива і свята.    
       
 Несу я ніжність у світи жорстокі,    
 її бджолою брала я з століть,    
 Щоб в ці скажені і трагічні роки    
 Коханому хоть хвильку пробриніть.    
       
 Я хочу дати зоряного сина    
 Тому, що рветься крізь ракетний грім,    
 І докором хай буде ця хвилина    
 Тому, що зветься судженим моїм.    
       
 Ви шлюбну постіль стелите грошима,    
 Зірки у вас не сіються з руки.    
 Даровані золочені зажими    
 П'ють кров душі, як золоті п'явки.    
       
 А в мене ж тіло з білого туману,    
 Із сонця у хмариннім сповитку.    
 Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.    
 Я — ніжна ніч у зорянім вінку.    
       
 Так квилила, так тужила,    
 сльозою росила,    
 Отак крила розкрилила дівчина красива,    
 Аж зірками проростала    
 темно-синя шибка.    
 На столі в риданнях билась    
 тонкостанна скрипка.    
       
 Українські коні над Парижем    
       
 Заслуженому майстрові народної    
 творчості Омелянові Залізняку    
       
 Цей світ живий витворював не бог,    
 А чоловік з Адамової глини,    
 Цей світ пофарбувався і просох —    
 Просився в серце зрячої людини.    
       
 Коти тут ніжились,    
 шугали тут жар-птиці,    
 Із глини ліплені, пропечені вогнем.    
 Жевріли зеленіючі очиці    
 В таких тварин, яких не відав Брем.    
       
 Я не звертав уваги на коня.    
 «Дитяча забавка»,—    
 подумалось недбало.    
 Козла дзвінкого тихо з шафи зняв    
 І задививсь на роги небувалі.    
       
 Я був сліпий — і кінь помстив мені,    
 Коли на нього позирнув я вдруге:    
 Мені він кинув душу в пломені,    
 І трісли неіснуючі попруги.    
       
 Зробив він з мене дикий сизий степ,    
 Байдужого жбурнувши літ на триста.    
 І мчала по мені крізь марево густе    
 Орда іржача, буйна і розхристана.    
     
 Він поводир був, імператор-кінь,    
 Він бив мене копитами некутими,    
 Щоб десь там через кількасот років    
 Не йшла байдужість в зорі п'ятикутні.    
       
 Я подивився вдруге. Він мене    
 Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.    
 Я ждав — він зараз орди прожене    
 Нутром блакитним в розпалі шаленім,    
       
 А він прийшов і хмари з мене пив.    
 Вуздечка срібна вилася розгублено.    
 Із-за полинних гіркнучих снопів    
 Лоша він кликав — принца ніжногубого.    
       
 Я подивився втретє. І проріс    
 Палацами, халупами й мостами.    
 І Сена бігла по мені навскіс,    
 А в ній купались і дерева й храми.    
       
 А по мені на скіфському коні    
 І наді мною в строгім неспокою    
 Пікассо мчав крізь хмари срібляні    
 І голуба притримував рукою...    
       
 Прости мене, розумний коню мій,    
 За темноту, що з горя попеляста,    
 І поведи крізь цих рядків сувій    
 До свого бога, до творця, до майстра.    
       
 На тій майстерні не шукай табличок,    
 А просто йди із серцем під рукою,    
 Де сивий муж із глини коней кличе    
 Й воли в печі ремиґають юрбою.    
       
 Де по незвичній сум'ятній палітрі    
 Тривога йде з-за дальніх небокраїв:    
 Сидить корова в чорному циліндрі    
 І бомбу ратицями чорними ж тримає.    
       
 І скачуть коні через бюрократів    
 В Москву, в Париж — некуто і красиво,    
 Негнуздані і волею багаті,    
 Вкраїну мчать на вицвічених гривах.    
       
 Як задні ноги — біля стін Софії,    
 Стрибок — передні на столі в Амаду.    
 А Залізняк щось сумовито мріє    
 Й сіда до нього Вічність на пораду.    
       
 А скіфський кінь із мазаної хати    
 Чумацьким Шляхом зорі прогортає...    
 Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,    
 Про хуторянську долю мого краю?!    
       
 ДРУГА ЧАСТИНА   
       
 НІЖ У СОНЦІ   
     
 Радіограма японських рибалок   
       
 Ми витягли сіті,    
 на палубу сипали рибу.    
 Тільки сходило сонце,    
 як ми починали улов,    
 І меншали тіні    
 на висрібленій лусці,    
 І сум наш зникав,    
 спалений сонцем і рибою.    
 Ми знову закинули сіті    
 у води надії.    
 Чекали нас діти голодні    
 й вагітні дружини.    
 Ми витягли сіті,    
 на палубу сипали рибу.    
 Як раптом —    
 спинилися наші тіні.    
 Ми очі звели на чисте    
 блакитне небо.    
 Попадали ми на палубу,    
 колінами мнучи рибу.    
 І билися разом з нею, і теж    
 задихалися з нею.    
 Ми стали нікчемною рибою, хіба що    
 з ногами й руками.    
 Спинилося сонце на небі,    
 на небі спинилося сонце.    
 А потім пішло назад    
 і сипало іскри на землю.    
 Сонце пішло на Америку.    
 Ми били один одного —    
 Мо', сон навіявся звідкись,    
 і це нам лише наснилось.    
 Та сонце пішло на схід — і ми    
 божеволіли скопом.    
 Ми витягли сіті з води    
 і їх закидали в небо,    
 Щоб сонце зловити — спинити    
 цю золоту і єдину    
 Рибу неба, рибу предків    
 й нащадків наших.    
       
 Повідомлення агентства   
 Ассошіейтед пресе (Америка):   
       
 Слухайте, слухайте всі:    
 Кінець правді, кінець красі.    
 З мису Канаверал (знай силу нашу)    
 Вчора ракету пустили.    
 А росіяни безсилі.    
 Ех, заварили ж ми кашу —    
 В Сонце всадили ножа.    
 Гітлер би з радості заіржав.    
 Автомат ракети вдарив ножем    
 Сонцю в палаюче серце,—    
 Ми у всесвітньому герці,    
 Пальму першості ми несем.    
 Ніж Америки в сонячнім серці.    
 Комуністи безкрилі.    
 Комуністи безсилі    
       
 Інтерв'ю Хемінгуея   
 кореспондентові Франс Пресс:   
       
 Кров Сонця спалить все на світі,—    
 Кричить газет лякливий хор.    
 Так! Це кінець людській кориді.    
 Догралось людство-матадор.    
       
 Повідомлення інституту   
 пораненого сонця (Париж)   
       
 Вчена рада інституту вирішила на своїх    
 численних засіданнях    
       
 1. Сонце—це втілення людських прагнень до правди,    
 до краси, до сміливості, до ніжності і т. д.    
 Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі    
 людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина    
 звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.    
       
 2. Чому Сонце не стоїть на місці?    
 Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і    
 помисли білих і чорних, жовтих і червоних    
 людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків    
 і сміттярів і, крім того, треба ще світити.    
       
 3. Чому на Сонці плями?    
 Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів    
 споконвіку осідають на Сонці Тому воно так    
 потемнішало    
       
 4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю    
 і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан    
 обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни    
 лежать з акулами і китами на суші. Людство    
 гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з    
 підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається    
 назад. З Москви повідомляють, що кожному    
 комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його    
 не бачимо і в найсильніші телескопи.    
       
 5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і    
 Землі: Голова Комітету — Ленін. В складі    
 Комітету кращі сини всіх віків і народів    
       
 ЕПІЛОГ   
       
 Чоло я витирав і мчав сюди,    
 Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,    
 Як Лев поранений,    
 воно неслось на небі,    
 По хмарах, по зірках і по супутниках,    
 І слід тягнувся золотий, кривавий,    
 Як шлейф печалі і близької смерті.    
 Я двері прочинив, я чув їх голоси.    
 Навшпиньках я пройшов до них і сів    
 За круглий стіл, кулястий, як планета,    
 Де засідав тривожний комітет.    
 Я витяг ринку меду, подаровану    
 Старечими руками божевільної —    
 Мудрющої праматінки-печалі,    
 Дихнуло поле медом доброти,    
 Хліб мудрості лежав тут на столі.    
 Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив    
 За кожним моїм порухом і поглядом,    
 І він казав, як смертнику, мені:    
 «У Сонці Правди — ніж. Лети туди.    
 Врятуй планету — Сонце порятуй.    
 Народ недосипав, недоїдав.    
 Ракету ми зробили з хліба й сліз,    
 Із гордості і доброти людської.    
 Це найміцніший сплав — ти долетиш.    
 Назад не вернешся,    
 бо не простиш собі,    
 Собі — Людині — не простиш за те,    
 Що ти і досі не зробив планету    
 Квітучим садом, а терпиш двобій».    
 «Ніж у мистецтві»,— бурунив Бетховен.    
 «В науці чесній ніж!» —    
 Курчатов додавав.    
 І раптом ми почули дикий стогін,    
 І ми поглухли, бо Земля стогнала,    
 Напівобпечена, змордована і сива.    
 І тільки серцем ми почули стогін:    
 «Рятуйте мене, діти! Годі вам    
 У суперечках убивати роки.    
 Я ваша мати — з пальмами, калинами,    
 З березами, ялинами.    
 Мене вогонь оголює —    
 Я божеволію!»    
 І стало Сонце в небі, й ми почули    
 Його шептання, вогняне й суворе    
 (Воно спинилось просто над Москвою):    
 «Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!»    
 Я одягав спорядження і йшов    
 До сизої ракети-домовини.    
 І божевільна мати йшла за мною,    
 І півень йшов, і йшли собака й кіт —    
 її сини, народжені безумством.    
 Вона принесла меду на дорогу.    
 Встав голова з могили і прощався.    
 Він став землею вже наполовину:    
 «Ти вмреш у небі,    
 в Сонці вмреш, синочку».    
 І Залізняк приніс мені в дорогу    
 Свого веселого й наївного коня,    
 Що гривою патлатив і зорив    
 Білком прозріння на пекельне небо.    
 Йшла Соломія-скрипка. Біля персів    
 Вона тримала зоряного сина.    
 Він годувався молоком прощання    
 І дико й жахно позирав на сонце.    
 А стартовий майдан    
 був величезним серцем,    
 Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.    
 Його ножа підлоти я пізнав    
 У зблідлому пораненому Сонці.    
 Дивилося воно в мої незрадні очі...    
       
 Спасибі вам за смуток планетарний,    
 Мої премудрі й нерозумні люди.    
 Спасибі вам за те, що я — ваш брат.    
 Дивіться серцем — спалахну я скоро.    
 А чорний ніж впаде на білі руки    
 Моєї матері,    
 Коханої моєї    
 Шовковим трауром.    
 На золотім щиті палаючого Сонця    
 Умру я переможцем.    
 Прощавайте!    
